Як це, боятися зробити перший крок у свої тридцять з гаком? Боятися вийти на вулицю, боятися щось зробити не так з власним тілом, боятися, здавалося б, елементарних речей, які оточують тебе повсюди – сходів, бордюрів, тротуарів і пішоходних переходів? Як це – боятися цього всього, але попри все бороти цей страх і повертатись до звичного життя? Тепер вже з власного досвіду це знає запоріжець Сергій Красняк. Чоловік вимушений був знайти відповіді на ці питання після того, як втратив ногу на фронті.
Сергій працював на місцевому виробництві, жив спокійним і розміреним життям, коли ще у 2015 році отримав повістку і долучився до війська. Він виконував бойові завдання в зоні проведення АТО/ООС трохи більше року, після чого демобілізувався. Але згадує: насправді, армія та фронт вже змінили його. Вперше.
2 місяці я був “на гражданкє”, як говорять, а тоді підписав контракт. Я не знаю, чому. Просто так відчув. Що все, я більше не можу залишатися у мирному житті. Тут все не так. Люди не такі, картинка зовнішня не така, воно все стало мені… Ну, як чуже, розумієте? Мене тягнуло назад. І я ж, оце, після 2 місяців відпочинку, знову підписав контракт. Короткострокові брав тоді. І отак по одному з таких контрактів я потрапив у 2017 році до 93-ї механізованої бригади. Дуже мені сподобалось тут, і я вже далі контракти свої підписував тільки з ними.
Його останній контракт спливав за 2 тижні до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 11 лютого мав стати останнім днем служби. Але чоловік не покинув військо, а разом з ним зустрів велику війну.
Я був механіком-водієм. Працював на МТ-ЛБ, і першим напрямком нашим була Сумщина. Працювали здебільшого з артилерією нашою, і стояли ж з ними. Тому коли летіло по ним, то, звісно ж, і по нам. Один раз, памʼятаю, російський літак вдарив по нашій техніці. Не знаю, як, але моя машина вижила. Я тоді ще подумав, що це все, більше так не пощастить.
Чому тоді ця думка промайнула в нього, чи відчував він, що з ним дійсно щось станеться – чоловік вже не пригадає. Але врешті він виявився правий. Тільки наступного разу постраждала вже не тільки машина, а й він сам. І так війна змінила його життя вдруге.
Коли ставили машину, мабуть, не подумав ще, або… Не знаю. У зеленку заїжджали, Кажу: “Головне, щоб не було мін”. І – одразу вибух. Ну воно шок, гучно, ну, заглушило. Я якось… Швидко, доволі, зрозумів, що сталося. І що треба ж вилазити з машини моєї. А там люк же. І я зазвичай правою ногою відштовхувався, руками-ліктями підтягував себе і так і вилазив. А тут я намагаюся все як завжди робити, правою ногою ж раз – і ні до чого не дістаю, не відчуваю нічого під нею. Сам собі і подумав, що, ну, напевно, немає ноги. І голову опускаю, дивлюся – точно немає.
Часу на паніку і страх тоді у Сергія не було. Ворог – в кілометрі від нього, і хто перший помітить чоловіка, і що з ним сталося – свої чи чужі, питання було відкрите. Та Сергію вдалося вибратися, надати собі першу допомогу і таки дочекатися евакуації. І після екстреної медичної допомоги, кількох перших лікарень та операцій постало ще одне питання. Що тепер робити і як повертатися до життя?
Я тоді не накручувався. От чесно. Ну, або сенс? Ну, вже сталося, як сталося. Я живий залишився – і то найголовніше, а нога… Ну, протези ж є. Я розумів це. І швидко доволі протезувався. Але прям от ходити вже я довго не міг почати. Страшно просто було. Я памʼятаю, як по палаті перші кроки зробив. То щастя було, звісно. Але важко це оцінювати і усвідомлювати було. Бо мозок тільки-но звикся з думкою, що ноги немає, а вже якось я ходжу. Таке воно було, дивне відчуття. Бо і ходив “якось”. З милицями ж все спочатку. І мені лікарі ще постійно казали, що, мовляв, не спіши прощатися з ними, ходи довше, вчися. Бо багато хлопців перші кроки на протезах роблять, і все, і милиці їм типу не потрібні. А баланс не випрацювався ще, не адаптувалося тіло. І врешті в них затягується по часу цей весь процес, бо на цьому етапі – занадто поквапились.
Але поруч з впевненістю, згадує Сергій, зростав і страх. Бо користуватися протезом і переміщатись по рівних поверхнях в приміщенні – це ніщо, у порівнянні з виходом на вулицю.
Це була зима, і було слизько. І я реально боявся. Як протез поведе себе, а якщо оступлюсь, а якщо не так і не туди ступлю і послизнусь. Реально страшно. Але нічого, потрошку-потрошку, а почав виходити. В магазини ходив, гуляти виходив. Пішло діло, нормально було. Ну, і з часом же ш звикаєш до всього. Хоча сходи мені і досі важкенько даються, зізнаюсь. Ну і від погоди я залежу дуже. Спека коли сильна, нога спітніє, трошки повітря заходить, натер, воно вже все. Тому довгі прогулянки в мене, ну… Як “відпали” трошки. Потрібно перепочивати, потрібно провітрювати це все діло регулярно.
Реабілітація для Сергія тривала декілька місяців. А по її завершенню, разом з поверненням додому, чекало і повернення до звичайного цивільного життя. Хоча чоловік зізнається: хотів повернутися до війська, до своїх. Не вдалося, не взяли. І, ймовірно, це був знак, що пора розпочинати з чистого листа, каже чоловік.
Я думав, що робити, де і як працювати. І якось прийшов до думки, що буду таксувати. Водити я вмію і люблю, робота не дуже складна. І що головне мені було у моєму стані, з ногою ж моєю, це абсолютно вільний графік. Коли треба мені – не виходжу просто, і все. І сам обираю ж собі і час, і навантаження. Ну, далекі-близькі маршрути. Все сам контролюю.
Чи було Сергію страшно сідати за кермо з протезом? Ні. Чи думав він про те, як реагуватимуть люди на водія з залізною ногою? Теж не дуже. Тим паче, що тут, від самого початку, виявилися і дійсно щирі та приємні моменти.
Взяв замовлення, був хлопець, їдемо. Це тепло було, я в шортах. А люди ж не одразу звертають увагу, в чому ти там за кермом, і що там в тебе з ногами. Це ледь не перше взагалі замовлення моє було. Я нервував так, ви що. І навігатор цей, і протез. Як доїхали, питаю у хлопця, мовляв, як вам поїздка, чи все добре було. Ну бо він перший же ш в мене. І показую йому, що я он, на “залізній нозі”. Так хлопець так подивився, прям тепло, і каже: “Ну, уважуха. Оце ти, каже, молодець”. Дуже підбадьорило мене це. Але люди ж різні бувають, самі розумієте. Хтось отак, підтримає, хтось і не помітить навіть того протезу, а хтось і витріщатися може. Воно трошки інколи буває неприємно.
Каже, що люди бачать красивий протез, як технологічний девайс. А от людину за ним – не завжди. І реакція на це буває різною.
З того моменту, як Сергій втратив ногу, минуло вже 3 роки. І за цей час чоловік зміг повністю повернутися до життя. Інколи він сумує за військом, і думки, щоб повернутися туди, проскакують. Але кохана дружина поруч, робота, яка стала улюбленою, і спокій у житті переважають над всім іншим.
Мені прикро, що я не встиг помститися окупантам за ногу. Але нічого, побратими, думаю, з цим впоралися. А мені – своє жити. Тим паче, що хоч і на протезі, а я чудово можу це робити.
Анастасія Лоцман
Джерело: 061.ua
