Ще кілька місяців тому 16-річний Кирило Павлюк на літніх канікулах підробляв у мами. В один із таких днів він косив траву, коли задзвонив телефон. На іншому кінці слухавки був координатор міжнародних конкурсів Малої академії наук.
«Стою з газонокосаркою: в одній руці вона, в іншій телефон. І Данило каже: “Якщо батьки відпускають у Бразилію та ти згоден їхати, ми тебе запрошуємо”. Я був шокований», – згадує Кирило.
Мамі новину він повідомив майже одразу. Вона сказала, що потрібно їхати. Батько згодом зізнався, що відпускати сина так далеко трохи страшно. А сам Кирило вже завтра буде представляти Україну на міжнародному ярмарку наукових і технологічних проєктів Mostratec-2026 у Бразилії.
Кирило Павлюк – одинадцятикласник Наукового ліцею Хортицької національної академії у Запоріжжі. Він створив прототип смартбраслета Safe Space, який має допомагати завчасно виявляти сенсорне перевантаження у людей з розладом аутистичного спектра. Пристрій має сигналізувати про наближення такого стану самій людині з РАС, а також передавати сповіщення її опікуну/ батькам або вчителю, щоб вони могли вчасно зреагувати.
Сам Кирило про свою розробку говорить стримано й сором’язливо. Коли наукова керівниця, вчителька біології Тетяна Туманян перераховує його перемоги на всеукраїнських конкурсах, хлопець слухає і посміхається. Для нього участь у наукових проєктах уже стала частиною звичайного шкільного життя. А починалася історія Safe Space взагалі з … м’яса.
Як зародився проєкт, направлений на допомогу людям з РАС
Спочатку команда збиралася досліджувати вміст антибіотиків у м’ясі, яке продається в магазинах та на стихійних ринках. Підготували обладнання, придбали зразки і фактично мали наступного дня починати дослідження. Але ввечері плани кардинально змінилися.
Кирило разом із науковою керівницею переглядав кілька інших ідей. Частину відкинули, бо вже існували схожі розробки. Зрештою залишилася тема, з якою раніше команда не працювала – сенсорне перевантаження у людей з розладом аутистичного спектра.
«Я кажу: це вже є, це є, тут є аналог. А хотілося зробити щось по-справжньому нове. І залишилося дві чи три ідеї. А ця зачепила, прямо хотілося зробити щось таке, чого раніше не робив. Це дуже важлива тема, яку не розвивають в достатній мірі», – згадує Кирило.
Ліцеїста привабила сама ідея створити пристрій, який міг би допомагати людям з РАС у повсякденному житті. Це можливість полегшити життя нейровідмінним людям, попереджати їх та близьких, коли вони вже наближаються до стресового стану. Це поширена проблема, але в суспільстві їй приділяють надто мало уваги.
Перш ніж збирати прототип, Кирилу довелося зануритися в зовсім нову для себе тему: читати наукову літературу про РАС, особливості сенсорної чутливості, роботу нервової системи та поведінкові прояви. Лише після цього команда почала визначати, що саме має «бачити» майбутній браслет.
Що відомо про технічні характеристики браслету
Ідея браслету на перший погляд доволі проста: пристрій має фіксувати умови навколо людини та зміни її фізіологічних показників, а потім попереджати про ризик сенсорного перевантаження. Саме тут і почалася найскладніша частина роботи.
Якби браслет реагував лише на гучний звук, він міг би подавати сигнал щоразу, коли поруч хтось крикнув. Так само яскраве світло саме по собі ще не означає, що людина перебуває на межі перевантаження.
Тому прототип збирає одразу кілька показників. Серед них – рівень шуму та освітлення, температура, пульс. У систему також заклали гіроскоп, який може зафіксувати падіння. Рішення про небезпечний стан має прийматися не за одним показником, а за їхньою сукупністю.
«Система зчитує інформацію з кожного датчика. Якщо бачимо, що за рядом показників значення перевищують певні критерії, тоді спрацьовує оповіщення. Дуже багато чого треба вдосконавлювати, покращувати і, звичайно, тести на людях з РАС потрібні»,- пояснює один з наукових керівників проєкту, вчитель фізики Владислав Ємельянченко.
Нині на макеті сигнал показує світлодіод. У майбутньому команда хоче створити мобільний застосунок, куди надходитиме повідомлення для батьків, опікуна або вчителя. Людина поруч зможе побачити, що ризик перевантаження зростає, і спробувати прибрати подразник або вивести дитину з простору, де їй некомфортно.
Кирило розглядає і можливість використання штучного інтелекту. Програма могла б аналізувати одночасно зовнішні та фізіологічні показники, щоб зменшити кількість хибних спрацювань.
Після того як про розробку Кирила почали писати медіа, він прочитав коментарі батьків дітей з РАС. Реакції були різними. Одні писали, що придбали б такий пристрій, якби він з'явився на ринку вже сьогодні. Інші звертали увагу на важливе обмеження: частина сенсорно чутливих дітей узагалі не терпить на тілі сторонніх речей – від певного одягу до годинників та браслетів.
«Хтось писав: “Моя дитина навіть шапку не може носити”. Але РАС – це ж спектр, у кожної дитини свої прояви. Все дуже індивідуально. Ми ж не стверджуємо, що це підійде абсолютно всім. Ідея в тому, щоб це могло допомогти хоча б якійсь кількості людей», – каже Кирило.
Саме після таких коментарів команда почала думати й про інші формати пристрою. Наприклад, датчики потенційно можна було б інтегрувати як аскесуар до одягу, щоб вони не створювали додаткового подразника.
Є й інша складність, адже універсального порога сенсорного перевантаження не існує. Одна людина може гостро реагувати на шум чи певний звук, інша на світло, а для когось ці фактори взагалі не становитимуть проблеми. Тому критичні значення датчиків у майбутньому доведеться налаштовувати індивідуально.
Для цього вже недостатньо шкільної лабораторії. Потрібні випробування за участі людей з РАС та фахівців, а в перспективі медична валідація розробки.
Тож Safe Space поки залишається саме прототипом. До готового пристрою, який можна придбати й використовувати, команді ще потрібно пройти чималий шлях.
Рік роботи і код, який постійно «ламає» щось інше
Над проєктом Кирило разом із науковими керівниками працює вже близько року. Починали приблизно у жовтні минулого року з вивчення самої проблеми, поступово перейшли до технічної частини та створення моделі.
Найважчим для Кирила виявилося програмування. Школяр з науковим керівником Владиславом Васильовичем змушували окремі датчики працювати як єдину систему.
«Ми разом продумували всю технічну складову. Система зчитує інформацію з кожного з наших датчиків, рішення приймається по сукупності даних. Під час роботи у нас були періоди коли цей датчик працює, той не працює. Переписали код й тепер другий працює, а перший перестав. Ще раз переписали код», – сміється він.
Паралельно Кирило продовжує навчатися в 11 класі та готуватися до НМТ. Обговорення через навчання та інші справи іноді починалися пізно ввечері, але інколи робота затягувалася ледве не до ночі в умовах блекаутів, але після невдалої спроби все одно з’являлася жага повернутися й розібратися.
Наукова керівниця Тетяна Туманян нагадує, що за кожною такою перемогою стоять години роботи, які Кирило міг витратити зовсім інакше. Особливо з огляду на те, що весь цей час він живе і навчається у Запоріжжі.
«Коли я подаю список і дивлюся, скільки перемог Кирило приніс області лише за минулий рік… Це ж не просто перемоги, це його час, його ресурси. Він міг теж просто відсипатися після вибухів», – говорить Тетяна Туманян.
Першим великим етапом для проєкту став конкурс-захист Малої академії наук. Згодом проєкт потрапив на національний відбір ISEF Ukraine. На конкурс надіслали близько 400 проєктів. До наступного етапу відібрали понад сотню. Від Наукового ліцею Хортицької національної академії подали дві роботи – обидві пройшли відбір, а заклад був єдиним представником Запорізької області.
Після очного захисту почалося очікування результатів. 17 березня одна з учениць зателефонувала Тетяні Туманян і повідомила, що отримала лист про проходження далі. А від Кирила ж поки була тиша.
«Це шалені нерви. Це не лише круто зроблений проект. Є людський фактор. Коли ти виходиш сам на саме перед журі, тобі треба відстоювати свою думку. Найстрашніше це очікування, яким буде результат, куди далі рухатися. Я думаю: “А що ж Кирило?”. Пишу йому: “Кириле, можеш подивитися?”. А він: “О, є”. Він просто загубив лист на пошті. Кирило іноді не вірить у свої можливості, у свою унікальність, то ж нам приходиться про це нагадувати», – сміється викладачка Тетяна Сергіївна.
Проєкт Кирила увійшов до десятки найкращих. Після цього було ще англомовне інтерв'ю та нове очікування. До основної команди на міжнародний ISEF Кирило тоді не потрапив та залишився в резерві. Проте саме цей результат зрештою відкрив для нього іншу можливість – представляти Україну на Mostratec у Бразилії.
Як проходила підготовка та останні штрихи для представлення на Mostratec
Тепер замість звичного завченого виступу йому потрібно готуватися до постерного, де під час захисту часник стоїть біля своєї роботи, а члени журі підходять, ставлять запитання і можуть у будь-який момент перевести розмову в неочікуваний бік.
Тому останнім часом Кирило тренувався відповідати передусім на «незручні» запитання до проєкту: шукав слабкі місця власної роботи та думав, що може зацікавити або насторожити журі.
Поки команда готувала постер, перекладала матеріали англійською та відпрацьовувала захист, інформація про запорізького школяра розійшлася медіа та соцмережами.
Спочатку класний керівник надіслав йому першу публікацію, потім дописами про нього почали ділитися знайомі та родичі з-за кордону. А згодом про Кирила написав навіть бренд одягу – просто тому, що на одному з фото він був у їхній кофті. Мама показувала сину повідомлення і дивувалася: «Ось, уже мої знайомі мені дописи про тебе надсилають».
«Я пишу: “Ужас”. Ну, я не хотів якоїсь такої уваги. Хотів тихо все зробити», – сміється він.
В освітньому закладі кажуть, що така реакція для їх учня цілком характерна. Вчителі, які знають Кирила ще з п'ятого-шостого класу пам’ятають його таким найбільш сором’язливим.
За час навчання хлопець встиг стати переможцем Всеукраїнського інженерно-технологічного хакатону, привезти бронзову нагороду з природничого турніру, долучитися до інших наукових конкурсів та очолити учнівське самоврядування ліцею. Але сам перераховувати власні досягнення не дуже любить.
Попри наукові конкурси та роботу над власною розробкою, з майбутньою професією Кирило ще остаточно не визначився. Каже, що довго не знав, куди вступати після школи, тому навіть пройшов кілька профорієнтаційних тестів. Їхні результати збіглися з тим, про що він і сам уже думав, – міжнародний бізнес або міжнародні відносини. Навчатися розглядає як в Україні, так і за кордоном.
Після Бразилії робота над Safe Space не має завершитися. Команда хоче створити повноцінний тестовий макет та застосунок, залучити до проєкту людей із додатковими технічними компетенціями, провести випробування. Кирило також думає про патентування ідеї. А вже після появи робочого продукту можна буде говорити про пошук фінансування та подальше масштабування.
«Буде успіх, якщо ми справді доведемо його до… Неправильно казати «завершення», бо якщо будемо його розвивати, він має постійно вдосконалюватися. Але довести до того, що ми зберемо цей прототип і зможемо сказати, що він комусь зміг допомогти. Для мене це буде велика перемога», – говорить Кирило.
Джерело: 061.ua
