“Хоч обидві руки і ноги мені відрубіть, але грати я не перестану”. Це було ледь не перше, що молодий хлопець сказав, коли дізнався, що йому доведеться пережити ампутацію кінцівки, і все подальше життя провести з протезом. Чи думав він тоді про те, наскільки докорінно це (не)змінить його життя? Що разом з активностями можуть змінитися й інші звичні й дуже побутові речі? І що саме ця завзята любов до свого хобі, до музики, поверне його до звичного ритму. Так склалася доля колишнього військовослужбовця на позивний Бармен. Хлопець втратив ліву ногу під час виконання бойового завдання на фронті. Але не жагу до життя і розвитку. Своєю історією він поділився з нами.
З Барменом, так просить називати себе колишній боєць 93 окремої механізованої бригади “Холодний Яр”, зустрічаємося у кавʼярні в центрі міста. Молодий, красивий, стильний, він заходить до закладу. Ввічливо вітаємося, він перепрошує, й відходить до стійки зробити замовлення. На вулиці – травень, перша відверто тепла, дещо навіть спекотна погода. Він – у сорочці, картузі, шортах. Він квапливо і впевнено рушає до стійки, і тільки тоді, за декілька хвилин, увагу привертає його протез. Не тоді, коли він зайшов, не те, як рухався на ньому. А випадково. Бо користується хлопець своєю новою ногою настільки спритно, що, допоки не подивишся впритул, не усвідомиш, що ноги немає, а замість неї – складний залізний механізм.
Це в мене напівспортивний протез, – хвалиться хлопець. – Мені зробили його буквально через пару місяців після того, як ампутували ногу, і не звичайний побутовий, а такий. Бо я так швидко і впевнено почав ходити, що фахівці вирішили, що мені можна і треба саме такий, прямо активний.
У 2022 році Бармен долучився до війська. Спочатку – піхотинець, згодом – марксмен, піхотний снайпер. Хлопець згадує ті часи з гордістю та теплою посмішкою. Бахмутська кампанія, перший бойовий досвід, підвищення соціально-військовою карʼєрною драбиною, важлива робота, та ще й цікава. Так він розповідає про свою службу. І саме там, розповідає Бармен, він і втратив кінцівку.
Це було також у Бахмутському районі, поблизу Кліщиївки. Звичайна штурмова операція, яку ми проводили. Ніщо не віщувало біди, начебто. Був чіткий план, все класно. Але від самого початку, ще от до виходу, почались якісь проблеми. Вже щось мені не подобалось. Це от, знаєте, суто по внутрішніх відчуттях. Відбувалися якісь дрібниці, абсолютно незначні, але воно якось… давило. І було оце відчуття: все не так, як завжди. Врешті ми вийшли. Моя група працювала… Це вже була якась, 16-та чи 18-та година штурму, ми просто втомилися і застопорилися перед ворожими позиціями. Сіли в такі, типу ямки, по 2-3 людини, чисто перевести дух. І в моменті над нами завис дрон. Подумали наш, а потім придивилися – він зі скидом. Наші в той день там так не літали. І я розумію, що треба тікати. Тільки вилазити звідти – і приліт. Двоє моїх побратимів 200, я – важкий 300. Евакуації чекав 9 годин, бо до мене просто не могли дійти. Найближча точка, куди міг підʼїхати квадроцикл, була за три кілометри. Увесь цей шлях побратими тягнули на м’яких ношах пішки через насип біля залізниці. Сам пересуватися… Ну як, обидві ноги повністю перебиті , – згадує Бармен.
У той момент, як памʼятає хлопець, він навіть не розумів масштаба того, що насправді відбулось. Він був впевнений, що це просто перелам. Ті довгі хвилини, а згодом години, на які розтягнулась його евакуація, були як у тумані. Хлопець знав, що дістатися до нього можуть тільки пішки. Бій поруч – триває. Чи ризикне зараз хтось намагатися його витягнути? Чи вдасться їм це? А що буде далі, вже після виходу звідси і при спробі вийти з наступної позиції? Коли він потрапить на стабілізаційний пункт? Бармен каже: у ті моменти мови ані про навʼязливі думки, ані про страхи не йшло. Каже: навіть тоді не думав про смерть. Найбільше хотів, аби побратими не ризикували життям, намагаючись його витягнути, а ще просто поїсти гарячого борщу. Зараз хлопець вже і не згадає, чи вдалося тоді втілити це маленьке бажання. Як, насправді, більше не памʼятає і точний день, коли він втратив ногу.
Я, коли це все тільки сталося, дивився на ногу і бачив пʼятку. Під штанами нічого видно не було, тому я і думав, що це просто перелам. А вже на стабункті, коли розрізали мені штанину, я глянув. А там – ну… Ну, фарш. Просто фарш замість ноги. Але знаєте що? Мені її зібрали. Там, на стабіку. Таки зібрали, а не відрізали. Далі вже лікарі боролися за мою ногу. Рік. Фізично вона в мене була, але не працювала. І в якийсь момент мій лікар з центру реабілітації сказав, що діла не буде. Що її ось так от, суто “косметично” і можна залишити, але користуватися нею я не зможу, не вдасться відновити її рухомість. Я так подивився тоді на нього, кажу, мовляв, а що робити, який вихід? Він спокійно відповів, що ампутація і протез – оце мій вихід. Я кажу: мені все одно. Робіть, що хочете. Аби ходити міг, неважливо якою ціною.
Сказати, що Бармен вів активний спосіб життя – це не сказати нічого. Душа компанії, легкий на будь-який підйом. Зірка сцени, як виступів гумористичних і театральних, так і музичних. Внаслідок тої травми, ділиться парубок, він втратив не просто ногу, а ледь не все своє життя. Все, що любив у ньому, що цінував, і що робило його тим, ким він є. Тож йому довелося все це до себе повертати.
Хлопець каже: першим етапом було прийняти себе, у новому статусі. І у рідному місті, у рідному домі, який чимало разів підіймав, надихав, підтримував і давав сил, тепер вже з ампутацією це виявилось вкрай складно зробити. Бо такого Бармена місто приймати не могло.
Я в ті дні і місяці дуже чітко усвідомив, наскільки нічого не адаптовано для людей з інвалідністю, для людей на кріслах колісних. Умовно – ми виходили на вулицю прогулятись, і ми розуміли, що не можемо пересуватись. Ну, зі мною на кріслі. От просто не можемо. Тут бордюр, на нього заїдеш – ну, добре, щоб не вбитись ще при цьому. За пандуси – то взагалі окрема історія. Підприємці, бізнеси різні, та навіть аптеки. Ну, вони ж-то, здавалося б, мають мати уявлення про медичні показання і потреби людей. Але і в них, все робиться «аби було». Аби просто не доколупалися всякі органи і інстанції, які перевіряють буцімто наявність. Вони зробили і зробили, а чи відповідає вимогам той виріб, чи реально взагалі ним користуватись – то ж взагалі не хвилює нікого. І постійно, буквально завжди я стикався з тим, що мені доводилось прям планувати і прораховувати свій маршрут, для кожного виходу з дому
Так місто щоразу відкривалось для нього з нової, негативної сторони. Пішохідні тротуари і заїзди на них, перехрестя, де треба перетнути проїжджу частину, підземні переходи – все це здавалося просто неможливим. І єдиним, що допомогло чоловіку це здолати, стали його друзі і рідні. Він з щирою вдячністю розповідає, як вони просто приїздили до нього додому, витягали його з пащ “складнощів пересування” і робили все, аби хлопець таки не зачинявся вдома. Хоча інколи робити це було вкрай складно, а про швидкі, зручні і звичні колись маршрути довелося забути.
Та попри все, нові маршрути, хоч складніші і довші, проклалися. Активність – почала повертатися. Це хлопець називає першим етапом свого “зцілення”. А другим, не менш важливим, став протез. Саме він, говорить Бармен, повернув якість і ритм життя на повну.
Я протезувався у Superhumans у Львові. Коли мені сказали, що треба ампутуватися і протез ставити – я навіть не думав, я одразу туди звернувся. Поїхав на первинний огляд, все, мені сказали, що все чітко зроблять. І я приїхав туди ще з ногою, і вже там мені робили і ампутацію, і протез, і реабілітацію, і навчання користуватись протезом. Десь на початку травня я вже став на протез. Я одразу дуже активно почав ходити. І настільки активно, що я на першому протезі своєму проходив… Скільки, 3 місяці. Приїхав на процедури, на мене подивились, ііі… І зробили мені напівспортивний протез.
Бармен ділиться: що в той момент разом з мобільністю до нього повернулося і ще дещо, вкрай важливе – музика. І повертаючись спогадами до тих часів, він вже і не знає, що кого притягнуло, і що кому допомогло – музика його відновленню, або його відновлення – розвитку у музиці.
Я на барабанах граю. Мені дуже це подобається. І відновлення морально-психологічного стану почалося, напевно, насправді ще з протезного центру. Бо там в нас була музична терапія. І якось так склалося все, що я грав, і пацани інші приходили-приходили, і ми якось так зібрались… В якийсь момент керівник цієї нашої терапії, саме музичної, подивився на нас і каже: «Пацани, а у нас гурт збирається. Є гітаристи, вокалісти, барабанщик». І нам оцим гуртом навіть вдалося виступити, прям перед великою публікою. Ми виступали на одній сцені з «Жаданом і Собаками». Це було у Львові, на !FESTrepublic. Ми, Жадан, 5 тисяч людей, публіка… Це невимовно просто.
Каже у протезному центрі з ветеранів навіть сформувався справжній музичний колектив, який продовжує виступати й зараз. Уже наприкінці травня гурт планує новий виступ на заході для ветеранів з ампутаціями.
Саме музика, ділиться хлопець, була не просто невідʼємною частиною, а його життям. Він розпочав свою карʼєру ще в університеті, де зібрав свій гурт, з яким виступав на заходах як студентських, так і міських. І зважаючи на всю пристрасть, яку Бармен має до музики, відповідь на питання про те, чи не складно було повертатися за установку, і чи не було страху, що він не зможе цього зробити, була очевидною.
Взагалі не було складно. Ні морально, ні глобально фізично. Є, звісно, обмеження певні. Наприклад, на барабанах є така штука, як кардан. І от на кардані я поки що грати не можу. Поки що. Але насправді є приклад, у нашому реабілітаційному центрі, це чоловік, який грає на барабанах ну типу там років 25. І йому зробили спеціальний протез для гри на кардані. А взагалі у нас у Superhumans є така традиція, що у нас у барабанщиків в усіх немає саме лівої ноги. Бо правою ти граєш бочку. Це просто знак, що ми мусимо продовжувати займатись музикою. Ну, і я казав завжди, ще до ампутації, до всього на світі – хоч всі кінцівки мені відрубайте, я візьму палички в зуби, а грати продовжу.
Зараз Бармен повернувся до свого звичного ритму життя практично на 100%. Зізнається, що інколи і сам забуває, що він на протезі. Єдине, що нагадує про це – все ж таки необхідність доглядати за пристроєм, особливо у спекотний період. Коли через набряки протез на куксі відчувається інакше, доводиться сідати перепочівати і просушувати лайнер, аби той тримав протез і не натирав. Та чи є зараз у парубка якісь обмеження? З впевненістю каже – ні.
Ходити, бігати, гуляти – ніяких проблем. Правда, чесно кажучи, не тому, що місто комфортне саме під протез. А тому що, просто я зміг настільки якісно його опанувати. От на днях, я пройшов близько 18 тисяч кроків, просто за вечірню прогулянку. І по відчуттях – ну, взагалі… Все абсолютно ок. Я на цьому протезі і пробіг нещодавно 6 км. Чуть не здох, але пробіг, – сміється хлопець.
Але залишається ще одна річ, над якою треба працювати, ділиться хлопець. Вона не залежить від міста, її не можна помітити просто очами. Але це те, що турбує, і що хочеться змінити докорінно. І це – ставлення людей.
Чесно, здебільшого мені все одно. Я не звертаю на це уваги просто. Але, ну, відверті будемо, да? Хочеш-не хочеш, а все одно ж якісь погляди ловиш. Особливо зараз, коли потеплішало, і я ходжу в шортах. В мене була ситуація, я у себе на районі заходив в піцерію, і поки я її чекав, у залі була мама з доньками. Малечі років 5-6 було, і я побачив, що вони зацікавились моїм протезом. Їм цікаво, вони дивляться, але соромляться підійти і запитати. І я їм сказав, що, мовляв, не соромтесь, підходьте, подивіться. Вони підійшли, я прям зняв протез, поставив їм, показав все, розповів. І мама у них дуже класна, насправді. Вона сама дуже пропрацьована, з розумінням всього. Вона питала, а як реагують в цілому на це все. І я їй розповів, і сам усвідомив тоді все. Що коли дитина проявляє зацікавленість, батьки часто стопорять це. Мама або папа кажуть, що не треба, “дяді неприємно”. І отут я хотів би звернутися до батьків, насправді. Бо дядя – я, більшість моїх знайомих, побратимів з ампутаціями, навпаки. Ми хочемо показати, розповісти. І особливо хочемо це робити для дітей. Бо дітям жити в цьому соціумі. На дорослих мені все одно, але я хочу, щоб діти не боялися цього.
Зараз Бармен продовжує своє відроджене повне і насичене життя. Він готується до виступу зі своїм колективом з реабілітаційного центру, ходить у спортзал, багато гуляє та планує подорож у гори. Бо дуже йому хочеться піднятися на Говерлу. Чого б хлопцю хотілося? Інклюзивності і прийняття від вулиць рідного міста. Тактильної плитки, облаштованих переходів на дорогах і під ними, нормальних і функціональних пандусів. Попри всі труднощі, Бармен каже: Запоріжжя він любить дуже сильно. Каже, були пропозиції переїхати і навіть хороші варіанти роботи в інших містах, але залишатися хоче саме тут. Ба більше – зараз навіть замислюється над тим, аби придбати у Запоріжжі власне житло.
А ще він прагне нагадати своїм побратимам, що будь-що, будь-яку втрату можна пережити, і перетворити її з вади на силу.
Це всіх і в усьому стосується, насправді. Не тільки тих, хто там кінцівку втратив. Якщо ти хочеш щось робити, то не треба себе жаліти. Не треба казати: Ой, я такий нещасний, мені так складно, я нічого не зможу тепер”. Ну ні, ну це так не працює. Чим більше будеш себе жаліти – тим менше гарного з цього вийде. Памʼятайте про це.
Анастасія Лоцман
Джерело: 061.ua