«Хата розвалилася, вулиця вся згоріла»: як у Запоріжжі працює шелтер, що приймає людей, які втратили дім через війну

Під час нашого візиту, лише за одну годину евакуаційні автомобілі доставляють до шелтеру «Без меж» щонайменше трьох людей, яких вивезли фактично з-під обстрілів. Серед них – Ігор Петрович з Костянтинівки Донецької області, чий будинок зруйнував снаряд.

«Хата розвалилася, вулиця вся згоріла, нікого не лишилося – ні лікарів, ні поліції, – каже він, сидячи в затишній кімнаті шелтеру. – Евакуювали через знайомого, спочатку до Лозової, а звідти до Запоріжжя. Я зовсім самотній, жив один, не працюю через інвалідність»

Тепер Ігор Петрович та інші евакуйовані – з прифронтових зон Запорізької, Донецької та Харківської областей, а також запоріжці, що втратили домівки через обстріли, знайшли тимчасовий дах у цьому прихистку. Його відкрили волонтери благодійного фонду "Артак" у березні 2024 року за підтримки партнерів, а в цьому році завдяки гуманітарній місії "Проліска" та за фінансової підтримки Гуманітарного фонду для України, змогли його розширити, відремонтувавши частину приміщення та оснастивши його необхідними меблями та технікою. В оновленому прихистку розміщують переважно літніх людей та осіб з інвалідністю, включно з дітьми.

Прихисток для зранених війною

Шелтер складається з двох частин: перша розрахована на 23 місця, друга – на 30. Міська влада надала приміщення з комунального фонду, а волонтерські організації відремонтували його з урахуванням потреб маломобільних людей: встановили пандуси, броньовану плівку на вікна для захисту від уламків і облаштували зручні кімнати. Разом з Ігорем Петровичем до кімнати поселили ще й Олександра з Дружківки. Познайомилися вони ще в транзитному пункті в Лозовій. А тепер опинилися разом в центрі. Через хворобу кілька років тому, вже під час повномасштабного вторгнення, Олександру ампутували ногу й довгий час він жив сам в надскладних умовах.

«Жив у прифронтовій зоні, з дому не виходив, сусіди та друзі допомагали. Будинок мій поки цілий, а що там надалі буде не знаю. Поруч часто прилітало. Людей багато виїжджає. Ночами не сплю від стресу, все в голові крутиться. Тут спокійніше і не хочеться думати про погане», – зізнається він.

В «Артаку» кімнати обладнані ліжками, шафами та нічниками, є кімната психологічного розвантаження, окрема кухня з сучасним обладнанням, що дозволяє мешканцям готувати самостійно, якщо вони в змозі, а для інших кухарі забезпечують триразове харчування. Душові, пральні машини та зони відпочинку з телевізорами роблять перебування комфортним

«Тут як удома, тільки не готуєш сам, – розповідає одна з мешканок. – Є соціальні працівники, санітарки, дівчата-повари, персонал ставиться з теплом до всіх».

«Стріляли скрізь»: історії тих, хто втік від обстрілів

Сьогодні до шелтеру привезли 79-річну Людмилу Іванівну з Покровського Синельниківського району Дніпропетровської області. Вона каже, що вирішила виїхати після смерті чоловіка. Жити ставало одній все складніше й тому вона подзвонила до гарячої лінії евакуації.

«Я все життя прожила у своєму будинку в Покровському. Не думала, що в старості доведеться тікати від війни. Стріляли скрізь, сусіди повиїжджали, залишилося небагато людей, – каже жінка, яка взяла з собою лише три сумки та палицю для ходьби. – Там до мене ходила жінка одна з соцзахисту. Вона допомагала продукти купляти, по дому помагала. Зараз просто хочу не бути самою, бо там жах».

Людмила Іванівна виглядає бадьорою попри вік, але зізнається, що стала «трохи забудькувата через стрес». У сусідній кімнаті півтора місяця тому оселилася родина Літвінових із одного з населених пунктів Харківської області. Мати дівчинки раніше працювала лікаркою, та після початку повномасштабного вторгнення залишатися вдома стало надто небезпечно — особливо для дитини. Родина вирішила виїхати до Запоріжжя, але не мала жодних заощаджень, навіть щоб винайняти житло на ніч. Порятунком для них стали волонтери, які надали прихисток і допомогли облаштуватися на новому місці.

«Ми евакуювалися через обстріли, тут нас зустріла адміністраторка, оформили, показали кімнату, – ділиться мати Яна Літвінова. – У мене дитина 7-річного віку з особливими потребами. Настя не завжди їсть з усіма, але персонал дозволяє приходити окремо. Загалом нас дуже підтримують. Тут ми почуваємо себе в безпеці».

Анатолій з Приморського Запорізької області все ще намагається вмовити дружину виїхати.

«Дрони ганяються за людьми, село обстрілюють день і ніч. Я виїхав сам, спав у посадці, потім на вокзалі. Там мені через поліцію дали адрес й вже два місяці я тут. А ось забрати дружину ніяк не можу, а точніше вона не хоче їхати. Тут дали статус ВПО, купили одяг, є можливість навіть пожити окремо в квартирі, але без дружини не хочу», – зізнається він.

Турбота як сім'я: волонтери, що дають надію

Керівниця шелтеру Поліна Медведєва має 42 роки педагогічного стажу. Вона все своє життя присвятила навчанню діток початкових класів. А тепер вже кілька місяців працює в шелтері та надає допомогу ВПО та людям, що втратили домівки через обстріли.

«Я на пенсії 4 роки, але поки не готова просто сидіти вдома. Тут у мене завжди є спілкування. Ми приймаємо людей й вони можуть тут залишатися, доки не вдасться розв'язати їхні проблеми – від документів до подальшого розміщення», – розказує вона.

Співзасновник фонду «Артак» Даніїл Пічікін каже, що в команді працює загалом 27 волонтерів, з них 10 – на постійній основі. Частина задіяна в бригадах швидкого реагування та працює на місцях обстрілів.

«Ми виїжджаємо в прифронтові зони, подекуди під прицілами FPV-дронів. Евакуюємо маломобільних людей різного віку. Допомоги може потребувати лежача людина або ж, хто погано пересувається. На місці допомагаємо забрати деякі речі, погрузити людину. І бувають такі випадки, коли через небезпеку ми не встигаємо забирати речі, забираємо просто людину. На місці ми вже допомагаємо з документами, виплатами, з'єднуємо з родичами», – каже Даніїл Пічікін.

Представники Центру зайнятості також долучилися до допомоги і завдяки їх підтримці є можливість оплачувати роботу тих, хто доглядає за маломобільними людьми.
Джерело: 061.ua