Громади Запорізького району, де ще кілька років тому ремонтували дороги, організовували шкільне навчання, проводили свята, приймали людей у сільрадах, тепер змушені були релокуватися зі своїми мешканцями до Запоріжжя.
Комусь з них вдалося створити повноцінний гуманітарний хаб. Десь кілька служб працюють в одному орендованому приміщенні. А десь окремого простору взагалі немає, проте люди так само приходять по довідку, продуктовий набір, консультацію або просто з питанням: що мені тепер робити? Розповідаємо, як працюють релоковані громади, як вони підтримують зв’язок зі своїм людьми та на яку допомогу можуть розраховувати люди, що евакуювалися до обласного центру.
Хлопчик, якого шукали під завалами
Голова Тернуватської громади Олександр Бабанін добре пам'ятає один із перших ударів керованими авіабомбами по громаді. Це сталося 1 червня минулого року. Він був у матері на городі, коли почув свист.
“Я ще в небо дивлюся, думаю: щось літак туди не летів, а назад повертається. Коли дивлюся, а це вже КАБи. Перше я навіть встиг побачити, впав на городі. Воно бах, наступний свистить”, – згадує він.
Два удари припали на центр селища. Коли Бабанін приїхав туди, все було в диму. Продавчиня отримала тяжке поранення грудної клітки і померла у машині швидкої. Ще дві жінки загинули. Разом з однією із загиблих до магазину прийшов маленький син. Тому рятувальники й місцеві були впевнені, що дитина залишилася під завалами. Магазин був невеликий, після удару його фактично понівечило. Завали довго розбирали. Знайшли загиблих жінок, але хлопчика – ні.
Згодом з'ясувалося, що за мить до удару він сам вибіг із магазину і відійшов достатньо далеко, щоб вижити. Після пережитого хлопчик кілька годин не розмовляв і лише наступного дня почав потроху говорити.
Таких історій за час великої війни накопичилося багато. Довгий час Тернуватська громада залишалася відносно безпечною, хоча лінія фронту була неподалік. Потім удари почали ставати дедалі частішими.
Остаточним поштовхом до масового виїзду стали удари КАБами восени 2025 року. Після чергової атаки, коли авіабомби впали біля школи та в житловій забудові, Тернувате спорожніло приблизно за два тижні. Інші населені пункти громади виїжджали поступово. До кінця 2025 року мешканців там фактично не залишилося. Зараз близько 570 жителів громади мешкають у Запоріжжі.
Сільрада без села: як тепер живе Тернуватська громада
Після евакуації сама адміністрація громади фактично переїхала за своїми мешканцями до Запоріжжя. Тут продовжують працювати фахівці із соціального захисту, ЦНАПу, реєстрації майнових прав та інших напрямів. Частина їхньої роботи тепер напряму пов’язана з тим, що залишилося вдома.
Одне з найчастіших питань – зруйноване житло та можливість отримати компенсацію. Виїхати на місце комісія вже не може, тому стан будинків доводиться встановлювати дистанційно за фото та відео, які надсилають власники. Допомагає й те, що серед працівників адміністрації є люди з різних сіл громади, які добре знають місцевість.
"Ми збираємося і дивимося, чи те, що залишилося від будинку, відповідає заявленому. Фактично в нас працівники з усіх територій громади: я, наприклад, своє село знаю, хтось – своє", – пояснює Олександр Бабанін.
Окрема кричуща проблема для людей – встановлені критерії, за якими житло можуть визнати знищеним.
"Мінімум 80% майна повинно бути зруйновано, тоді комісія може визнати будинок знищеним. А що таке 80%? Це, грубо кажучи, коли від хати залишилася одна стіна. Тобто треба, щоб її фактично всю знесло", – каже Бабанін.
Та після евакуації робота громади не обмежується документами та заявами про зруйноване житло. Разом із людьми до Запоріжжя фактично переїхали й соціальні послуги.
Центр надання соціальних послуг продовжує доглядати за літніми людьми вже у Запоріжжі. Соціальна робітниця регулярно відвідує вісьмох жінок похилого віку, які після евакуації оселилися в гуртожитках. До маломобільних людей за потреби виїжджають спеціалісти, привозять представників пенсійного фонду, допомагають з гуманітарною допомогою та консультаціями.
Бувають і зовсім побутові ситуації. Нещодавно до працівників громади привезли жінку буквально з однією сумкою, якій більше не було де жити. Співробітники почали телефонувати по гуртожитках, шукали місце і зрештою допомогли її поселити.
Саме житло і гроші залишаються одними з найбільших проблем. Гуманітарні набори надходять нерегулярно, а знайти фонд, готовий системно допомагати вже евакуйованим людям, стає складніше. Працівники громади кажуть: юридичні чи психологічні консультації важливі, але людина, яка втратила будинок і не знає, чим завтра платити за житло, насамперед питає зовсім про інше.
«Від того, що з'їсти, до того, де жити»: як підтримують людей в Новоолександрівській громаді
У Новоолександрівської громади формат інший. Тут є невеличкий простір, який найбільше нагадує повноцінний гуманітарний хаб.
На початку повномасштабної війни у громаді діяли чотири гуманітарні штаби. Працівники закладів культури, які раніше займалися концертами, гуртками та місцевими традиціями, почали шукати продукти, одяг, юридичну і психологічну допомогу.
Коли евакуація дійшла до найбільшого села – Новоолександрівки, роботу перенесли до Запоріжжя. У новому приміщенні тепер разом працюють гуманітарний напрямок, старостат і ЦНАП. За оцінкою керівниці Центру надання культурних, гуманітарних і психологічних послуг Світлани Моісеєвої, у Запоріжжі нині перебувають приблизно 2,5-2,8 тисячі мешканців громади. На її території залишаються близько 200-220 людей. Їм продовжують возити хліб та продукти, допомагають з евакуацією
“Людина може прийти до нас з будь-яким питанням. Від того, що з'їсти, до того, де жити. Де знайти лікаря, освіту, юриста, гуртожиток, як там поселитися”, – пояснює Моісеєва.
У середньому сюди щодня звертаються від 30 до 70 людей. Комусь потрібна довідка, комусь відновлення документів, комусь одяг чи продукти. Частина людей евакуювалася поспіхом і приїхала до Запоріжжя фактично з документами в одній сумці.
Одна із таких історій найбільше врізалася в пам’ять співробітникам центру. Чоловік із Веселянки залишався вдома до останнього, допоки жити там стало практично неможливо. До Запоріжжя він дістався пішки.
“Вже не зміг там жити. Прийшов брудний, голодний, без нічого до нас. Його тут погодувади, переодягнули та повезли на заселення”, – згадують працівниці.
Йому почали відновлювати втрачені документи, возили різними установами, а зрештою знайшли місце у гуртожитку. Тепер він уже зовсім інший – приходить до них охайний, адаптується до нового життя.
На полицях поруч із книгами та дитячими іграшками стоять кубки, які колись привозили з фестивалів місцеві творчі колективи. Тут були театральний, вокальний і хореографічний гуртки, а наймолодшим учасникам було по чотири-п’ять років.
"Дуже шкода, що наші діти зараз не можуть приходити на репетиції. У нас було дуже багато гуртків – театральний, вокальний, хореографічний. Дівчата з нашого колективу об’їздили всю Україну. Я сподіваюся, що все це ще буде. Ми були у себе дома. Ми спали в своїх ліжках. Ми працювали в своїх кабінетах. Наші люди втратили джерела дрходу. Всім людям зараз важко, але працюємо", – розповідає Світлана Моісеєва.
Поруч – ляльки-мотанки, які й після евакуації продовжують робити місцеві майстрині. Їх тут називають одним із символів громади й дарують гостям. У шафі залишили книги, матеріали для психологічного розвантаження та іграшки для дітей, які приходять сюди разом із батьками.
Колись усе це було частиною життя великого будинку культури. Тепер самої будівлі практично немає, а те, що вдалося зберегти від цього життя, вмістилося на кількох полицях у невеликому приміщенні.
«За 67 років наживалося все»: що розповідають про евакуацію з Малокатеринівки
Свій простір два місяці тому відкрила й Кушугумська громада. Він працює щодня. Сюди приходять із різними питаннями, тут проводять юридичні консультації, організовували прийом лікаря та кілька разів видавали гуманітарну допомогу. Окремо запрошують психолога для людей, які пережили втрату близьких та інші травматичні події.
Староста Малокатеринівського старостинського округу Людмила Волик тепер більшість своїх односельців бачить саме тут, у Запоріжжі. До повномасштабного вторгнення у Малокатеринівці жили близько 2,3 тисячі людей. Тепер там залишилися лише 14 мешканців, які відмовляються евакуюватися. Близько 400 малокатеринівців нині живуть у Запоріжжі.
Допомагати тим, хто залишається в селищі, стає дедалі складніше. Раніше представники громади самі завозили туди гуманітарну допомогу та ліки, однак зараз такої можливості вже немає. Волик розповідає, що одна з мешканок працює медсестрою в Запоріжжі й раз на чотири дні їздить до Малокатеринівки. Вона купує необхідне не лише для себе, а й для людей, які залишаються поруч.
"Ми як не намагалися їх евакуювати, але люди відмовилися. Коли ще була можливість, завозили туди гуманітарну допомогу, передавали, купували ліки. Зараз такої можливості немає. Люди розраховують на себе", – говорить Волик.
Для самої Людмили евакуація означала залишити те, що створювалося протягом усього життя. Наразі вона переїхала з родиною до Запоріжжя, але нещодавно її племенніця постраждала під час одного з прильотів в Космічному районі міста. Наразі вона все ще знаходиться на лікуванні в медзакладі.
"Я сама з Малокатеринівки, втратила на сьогодні все. Боляче те, що за 67 років наживалося все. Тепер все перейшло на Кушугум та Балабине. Війна відчувається все ближче та ближче, дуже багато FPV в громаді, КАБів. Наші енергетики, газовщики, працівники водоканалу все ремонтують, намагаються зробити все ще швидше, але на жаль, безпекова ситуація іноді не дає приступити до виконання робіт. Це життя людей. Іноді по 3-4 доби не можуть приступити через посилення обстрілів. В Кушугумі та Осетрівці це ще складніше, там інколи взагалі голови підняти не можна. Там біда", – говорить вона.
Наразу у селищі практично не залишилося неушкоджених будинків. Понад 80 власників уже звернулися з документами на компенсацію щодо зруйнованого житла, частина отримала житлові сертифікати.
Та навіть після евакуації Волик не відчуває, що може просто відсторонитися від того, що відбувається вдома. Люди телефонують, приходять із питаннями, просять допомоги. Поїхати ще далі для неї означало б залишити й тих, хто продовжує шукати тут «своїх».
"Ніби виїхати – це людей зрадити, які тут проживають, ідуть за допомогою, звертаються. Якось не переступиш через себе. Головне завдання для всіх нас на найближчий час – зберегти життя людей", – пояснює вона.
Одна з головних функцій таких просторів – мережування та підтримка взаємозв’язку зі “своїми” людьми. Людина знаходить в новому для себе місці когось зі “своїх” – старосту, соціального працівника, працівницю ЦНАПу, людину, яка знає її село і часто навіть її особисто.
“Ось одна жіночка приходила. Для неї важливо поговорити про сина, який вже ось два роки зник безвісти. Ні могилочки його немає, нічого…Так хоч би знали рідні, де прихилитися, поплакати. Так приходять з різними питаннями, підтримуємо зв’язок зі своїми через групи в соцмережах. Ми спілкуємося один з одним, підтримуємо, не дай боже якесь горе, то в нас люди такі дружні, прийдуть на допомогу завжди”, – каже Волик.
Допомога без хабу в Таврійській громаді
Таврійська громада окремого гуманітарного простору поки не має. Але принцип роботи схожий: після евакуації працівники продовжують супроводжувати своїх мешканців уже в Запоріжжі – телефоном, через соціальні служби та інші установи.
До повномасштабного вторгнення у громаді жили приблизно 4,6-4,7 тисячі людей. За даними самої громади, зараз у Запоріжжі зареєстровані 1107 її мешканців, однак це не повна кількість тих, хто переїхав до міста, адже лише частина людей ставала на облік або реєструвалася вже за новим місцем проживання.
На території громади у трьох селах залишаються близько 60–65 людей різного віку. Самотніх літніх мешканців, які перебували на обслуговуванні соціального центру, вже евакуювали. Раніше тим, хто залишався, ще намагалися передавати продукти, гуманітарну допомогу та ліки. Зараз можливості регулярно доставляти туди допомогу вже немає.
У Запоріжжі одна з головних потреб ВПО – це житло. Якщо людина виїхала і не має грошей на оренду, працівники громади звертаються до транзитного центру та обласного департаменту соціального захисту, готують подання і допомагають знайти місце у гуртожитку.
"Є такі, що поїхав, приїхав, знову поїхав, знову приїхав. Але все одно просимо дати йому місце, тому що людина одинока і не може собі нічого знайти. Нікого не залишаємо", – розповідає заступниця сільського голови Ірина Кошель
Окремий напрямок- продуктові набори та консультації. Частину державних виплат люди тепер оформлюють через Пенсійний фонд або ЦНАП за місцем своєї реєстрації, однак звертатися з питаннями продовжують і до працівників своєї громади. Представники благодійних організацій надають консультації правозахисників на базі селищної ради.
“Люди приходять і кажуть, що їм важко. Їм важливо просто прийти сюди, побачити знайомих, поспілкуватися зі своїми. Бо вони сумують за домом, за своїм селом, за людьми, з якими жили поруч”, – каже Кошель.
Джерело: 061.ua