Азат Азатян – волонтер та багатодітний батько, який змушений був двічі рятувати родину від війни. В окупації від допомагав евакуювати людей до Запоріжжя та потрапив на 43 дні в полон. Після повернення Азат всі сили поклав на допомогу переселенцям та відкрив волонтерські центри для допомоги дітям та дорослим. Ми побували в одному з таких центрів «Гарне місце» та розпитали у його засновника про потреби внутрішньо переміщених осіб, життя в окупації та рішення залишитися з родиною у Запоріжжі, щоб змінювати це місто на краще.
«Я сам вірменин за національністю. Але я люблю Україну. Згадайте лютий, березень, квітень 2022 року. Як усі ми згуртувалися. Як ми всі горіли. Як ми допомагали одне одному. Я чудово пам'ятаю, як це, коли купуєш пляшку пива не для того, щоб її випити, а щоб вилити рідину та використовувати скло для коктейлю Молотова. Нас тоді щось об'єднувало, а зараз… хоча нічого ж не змінилося. Може хтось звик, а хтось забуває, що тут у нас коїться за 40 кілометрів. А там, на жаль, щодня наші хлопці проливають свою кров», – вимовляє Азат, сидячи на дитячому стільчику в класі для занять, які малеча іменувала кімнатою з Гаррі Поттера через яскраві шпалери з книгами, наклеєними на OSB-плиту.
Як з'явилися волонтерські центри для переселенців «Гарне місце», які об'єднали ентузіастів, котрі хочуть допомогти іншим
Цей клас, та й усе приміщення дитячого центру «Гарне місце» Азат облаштував спільно зі своєю дружиною для дітей віком від 3 до 14–15 років, які через війну втратили можливість наживо спілкуватися з однолітками, ходити на заняття та просто відчувати себе дітьми.
Ідея з'явилася спонтанно, оскільки у сім'ї Азатян у самих є троє дітей і вони на собі відчули потребу в безпечному освітньому просторі для них.
«У Запоріжжі дітям нема де безпечно провести час, нема де поспілкуватися. Багато переселенців та їх дітей опинилися в якійсь ізоляції, бо вони своє природне середовище, де вони жили, де вони вчилися, де у них були друзі, залишили. А тут не можуть адаптуватися, тому що школа онлайн і спілкування з однолітками немає. Через активні бойові дії, ми як прифронтове місто, на собі насамперед відчули всі складнощі. Саме тому ми вирішили, що потрібно відкрити таку локацію, де діти можуть безпечно почуватися і батьки були б спокійні», – розповідає Азат.
Разом із дружиною Азат розпочав пошуки необхідного підвального приміщення, яке відповідало б усім необхідним санітарним та пожежним правилам безпеки із системою вентиляції, двома пожежними виходами, туалетами. Обладнати класи Азату допоміг його друг через нідерландський благодійний фонд.
У дитячому центрі сьогодні проходить дошкільне навчання, є початкова школа, проводять заняття з англійської, української мови, математики, музики та арт-терапії. Все це безкоштовно. На тиждень дитячий центр охоплює близько 500-600 дітей. Більшість із них – це саме діти, які вимушено переїхали до Запоріжжя через війну.
«Практично всі наші викладачі – це переселенці з окупованих територій або з прифронтових зон. І вони самі прагнули цього живого спілкування з дітьми. Насправді це зовсім інші відчуття, коли ти пояснюєш щось учням, дивлячись їм у вічі, не через камеру ноутбука та телефону, а отак в одному класі», – розповідають в освітньому центрі.
Батьки дітлахів потоваришували між собою саме завдяки «Гарному місцю» та сформували співтовариство, яке допомагає організовувати волонтерські ярмарки, влаштовує свята для малюків, підтримує нужденних людей та проводить збори для захисників України. За підсумками вже 27 сімей також підключилися до волонтерських ініціатив. У гуманітарних центрах допомоги люди можуть отримати продуктові набори, одяг, гігієну та речі першої необхідності. Також тут встановили пральню із сушильними машинами, щоб люди, які мешкають у пунктах тимчасового розміщення, мали можливість прати свої речі.
На сьогодні Азату вдалося створити вже кілька центрів допомоги переселенцям у Запоріжжі, Вільнянську, Кушугумі, Одесі та Донецькій області. Найближчим часом у планах Азата відкрити дитячий садок у такому ж форматі, де дорослі могли б залишити малюків у безпеці і влаштуватися на роботу.
Як Азат став волонтером в окупованому Бердянську та потрапив у полон на 43 дні
До 2014 року Азат разом зі своєю родиною проживав у мирному місті Чистякове (Торез) Донецької області, доки туди не прийшов «руський мир». Сім'я переїхала до Харкова, де Азат працював будівельником та непогано заробляв. Азат разом із дружиною зрозумів, що необхідно десь осісти, обзавестися власним житлом і вони планували купити квартиру у Харкові, але плани змінилися завдяки одному випадку.
«Під час роботи я впав, зламав ногу. І ось поки я лежав зі зламаною ногою, дружина якось каже: "А давай купимо будинок і поїдемо на море". Я їй кажу, що є ідея краще – купити будинок на морі. Діти додали, що будинок обов'язково має бути двоповерховим. Загалом бог послав нам цей будинок і так ми переїхали до Бердянська», – згадує Азат.
Там він продовжив працювати будівельником, але все змінилося у лютому 2022 року. Ще за два тижні до вторгнення відчувалася напруга і люди жили в очікуванні чогось неминучого
«Я відчував, що буде продовження війни, але й подумати не міг, що все станеться ось так – Україну почнуть окупувати практично з усіх боків. Я думав, що десь із боку Донбасу зайдуть і люди зможуть відступати, у випадку наближення ворожих сил. Ну, сталося, як сталося. Ми з іншими волонтерами з кінця лютого допомагали людям – чаї та бутерброди розносили. Потім почав займатися евакуацією. Першими приїхали до нас маріупольці. Ми почали їх зустрічати, приймати у себе в будинках, квартирах, відчувати їхній біль: у когось на руках мати померла, син пропав, батько осліп, дитина поранена і такого повно. Цим людям треба було їхати далі і постало питання про евакуацію, бо росіяни вони не пускали наші евакуаційні автобуси сюди. Я зрозумів, що маю допомогти. Спочатку сам вивозив, а потім почав організовувати колони, вивозити колонами людей, манівцями, різними там полями та дорогами», – каже наш герой.
Під час першої поїздки Азат провіз 4 жінок, 2 дітей та 2 котів. Вони подолали 24 блокпости і вже у сірій зоні потрапили під обстріл з боку окупантів. Асфальт був усіяний уламками, десь позаду розірвався снаряд і машину підкинуло. Азат каже, що досі не розуміє, як їм вдалося дивом вирватися неушкодженими. Після цього волонтер допоміг вибратися з окупації сотням людей – як цивільних, так і військових. На зворотньому шляху із Запоріжжя він намагався провозити продукти харчування, гігієну та медикаменти до окупованого міста.
Під час чергової поїздки його затримали на «нульовому» блокпості у Василівці. Представники силових структур РФ вже давно придивлялися до волонтерів та мали орієнтування на Азата. Добу його протримали у Василівській комендатурі, а потім перевезли до Бердянська «на підвал». Його помістили до камери на 4 осіб, де по факту знаходилось 16 чоловік. Азата били та катували, використовуючи електрошок, палицю та металеву трубу.
«Це не були допити, це були тортури. Саме у мене запитували: «Де партизани? Де зброя? Мій позивний та ім'я куратора». Кого я вивозив, вони й так уже добре знали. На всі ці запитання я не міг дати відповіді, але вони продовжували свої знущання. Одного разу, коли я вкотре їм сказав, що немає в мене куратора, а на запитання «кому ти служиш?» я сказав, що служу Богові. Після цього вони почали допитуватись, якому Богу я служу, бо подумали, що «Бог» – це позивний якогось військового», – ділиться Азат.
Він додає, що до камер забирали цивільних, як 75-річних старих, так і хлопчаків-підлітків та жінок. Приводом могло послужити будь-що, навіть просто наявність української символіки в смартфоні.
На питання, що дало йому сили триматися в полоні, Азат без тіні сумніву відповідає, що віра, надія і любов близьких, яка відчувалася на відстані, хоч були дні, коли хотілося померти, щоб припинити всі ці страждання..
«На 44-й день вони знову викликали мене на допит, але я вже погано ходив. Мені перебили ногу і на голову не вдягли мішок. Той, хто мене привів, він торкається мене за плече і каже «не бійся». А як не боятися, якщо я зараз бачу, ось це знаряддя їх тортур: кийки, трубу залізну, цей агрегат, яким подають електрику і мучать людей. Вони мене запитали, що я робитиму, якщо мене відпустять. Я чесно сказав, що поїду до родини у Запоріжжя. Вони запитали скільки часу мені на це знадобиться і дали аркуш, де під диктовку я написав, що не маю претензій до Російської Федерації і до мене не застосовувався жлжний фізичний, психологічний чи моральний тиск, а також, що всі засоби, які у мене взяли. та документи, повернуті у повному обсязі. Це було неправдою, але мені хотілося на волю», – продовжує Азат.
За кілька діб йому вдалося дістатися Запоріжжя. Після приїзду він звернувся до українських правоохоронних органів, відновився та продовжив свою волонтерську діяльність.
"Зараз ми стаємо більше і більше, бо це наша земля і ми хочемо залишатися тут: про мотивацію та плани на майбутнє
Перший волонтерський центр наш співрозмовник відкрив разом із дружиною Наталією у Запоріжжі у грудні 2022 року. Азат каже, що дружина генератор всіх божевільних ідей, вона допомагає з усіма проектами та дуже багато зусиль вкладає у допомогу людям.
Азат жартує, що поки вони відкривали центр «Гарне місце. Діти», то тричі були на межі розлучення. Наталя у відповідь пояснює, що правда дуже «горить» допомогою дітям, але іноді відчуває провину перед своїми дітьми, що змушена приділяти їм менше вільного часу та материнського піклування. Однак той факт, що сім'я пліч-о-пліч за цей час змогла надати підтримку майже 50 тисячам сімей, свідчить про серйозність їх намірів.
«Так само переселенці потребують допомоги зараз, як і два роки тому. Вся проблема в тому, що люди, які живуть у Запоріжжі, вони тут очікують. Вони чекають, коли деокупують їх будинки, їх міста, їх села. І вони хочуть повернутись назад. Дуже багато людей відчувають труднощі з роботою, житлом. Наші люди, які живуть тут, у Запоріжжі, я не говорю вже за Львів чи за Закарпатті, вони перегинають палку з орендною платою… Таке відчуття, що у нас все добре, і треба шкуру зняти з цих людей. А ще зараз почали скасовувати виплати, як цим людям жити далі?», – пояснює Азат.
На питання, чому волонтер прийняв рішення залишитися з родиною у Запоріжжі, він каже, що насправді він там, де почувається корисним.
«Чому я залишився у Запоріжжі? Ну, давайте запитаємо наших хлопців, а чому вони на запорізькому напрямку нас зараз захищають, а не десь там у Мукачеві створюють лінію оборони. Вони захищають мою сім'ю, захищають дітей, захищають мене. А хто в цей час займатиметься їхніми дітьми, матерями, дружинами, сім'ями? Хто їм допомагатиме? Іноді буває так, що наші хлопці, які зникли безвісти, їхні сім'ї на самозабезпеченні. Тому що, на жаль, цей напрямок наша держава якось упускає. За рахунок чого має жити ця сім'я, у якої зник годувальник. Я тут, моя сім'я тут, мої друзі та команда тут, зараз ми стаємо більше і більше, бо це наша земля і ми хочемо залишатися тут. За кого вони проливають кров? За людей, які поїхали із нашого життя. Але це є певною мірою зрадою. Я за себе говорю. Я не говорю за інших. Я не засуджую тих людей, які поїхали. Це вибір кожного. Але я люблю Україну. Люблю Запоріжжя. І хочу поки що бути тут. А коли деокупують Запорізьку, Донецьку область, то я повернуся спочатку до Бердянська, а потім до міста Торез», – каже наостанок наш герой.
Джерело: 061.ua