Втратити кінцівку – не дорівнює втратити жагу до життя та активності. Ба більше, це точно не стає на заваді розвитку й новим досягненням. Це щодня доводять гравці запорізької команди з ампфутболу. І ми розкажемо вам про них.
Роздягальня місцевої тренувальної бази, у ній – шість дорослих дужих чоловіків. Хтось спілкується між собою, хтось гортає стрічку в телефоні. Інтер’єр кімнатки доповнюють сумки, коробки з кросівками та м’ячами. І милиці. Самі хлопці вже мали б вийти на поле, але дощ став їм на заваді. Віра в те, що він скоро закінчиться є, тож намагаються цього дочекатись. Вдивляємося в них, звичайних простих чоловіків. Футболки, кепки, панамки. Хтось із бородою, хтось виголений наголо. Хтось кремезніший, хтось худіший. Вони не схожі один на одного, але мають одну спільну рису. Усі вони – люди з ампутаціями нижніх кінцівок. І всі – гравці запорізької збірної з адаптивного футболу – гри, у яку грають на милицях замість своїх двох.
Після виробничої травми Дмитро знайшов себе в ампфутболі
Дмитро Володін – нападник команди “Січ”. Він тут вже майже рік. Двічі на тиждень ходить на тренування, їздить на дружні матчі й на змагання до інших регіони. І все це – з високою ампутацією лівої ноги.
Я дізнався про команду, насправді, випадково. Просто повертався з донькою з прогулянки, йшов повз парк, де зустрів тренера. Ми розговорились, він розповів про команду, а я зацікавився. Мені дійсно цікаво було, чи зможу я чи ні, чи вийде чи ні. Я на милицях давно. І ходити, просто ходити, мені не складно. Але ж, ну ми розуміємо: ходити – це не бігати і не грати у футбол. Тому тут, зараз, було нелегко. Як приймати мʼяч, як бити?
На милицях Дмитро дійсно давно, з 2017 року. Того березня він отримав виробничу травму. Під час реконструкції устаткування на підприємстві, де він працював, на нього впала семиметрова бетонна плита. Екстрена госпіталізація, лікування, стабілізація. Та попри спроби лікарів – врятувати кінцівку, цього не вдалося. І Дмитро отримав інвалідність унаслідок ампутації двох третин стегна.
Це шок був, звісно, вся ця ситуація. Але я якось… Не знаю, я загалом така людина, доволі оптимістична. Вже сталося, то сталося, та я ж живий. То треба продовжувати жити. Спочатку реабілітувався в Запоріжжі… Тут, ну, не дуже добре все було. Я потім на перекомісіях домігся того, щоб мене направили до Харкова. І там вже було краще. І протез кращий зробили, і займалися зі мною краще. Загалом намагаюся не закриватися. Я одразу ж для себе вирішив: хочу жити повноцінне життя і робитиму все, щоб так й було. Я працюю, проводжу час з дітьми. У мене немає такого, що я сів, скатився в депресію, ні. Я старався, викладався. І лікарі, фахівці в Харкові тоді дуже надихали. Я тоді знайшов сили не лише для себе, а й для інших. Памʼятаю, була жінка, в неї не було кістки. І я їй допомагав. Підказував, підтримував, ділився своїм досвідом якимось, – згадує той період Дмитро.
Та хоч Дмитро й справлявся з новим, вимушеним етапом життя морально, фізично все було не так легко. І чоловіку довелося подолати чимало труднощів.
Протез я отримав. І реабілітацію пройшов, і з ним тренувався, займався. Я можу на ньому ходити. Але сказати, що він мені повністю підійшов, – ні. Мені все ще боляче з ним ходити, та й у нашому місті – ну, майже неможливо пересуватися. У транспорті, наприклад, у маршрутках – узагалі без нього. Зігнути його мені складно. На дорогах – десь яма, навіть якийсь камінчик і спрацьовує колінний модуль, через що я падаю. Я реально часто падав із ним. На сходах одного разу впав, зламав кінчик конструкції. Багато було травм через нього. Тому зараз, якщо я йду на протезі, то одна милиця обов’язково має бути зі мною. Щоб хоч якась опора була. Бо поручнів у багатьох місцях немає, – ділиться чоловік.
Та чи завадило це Дмитру продовжувати те саме життя, яке він попри все вирішив жити? Ні. І заняття спортом, а також можливість бути частиною ампфутбольної команди, йому в цьому дуже допомагають.
Я пам’ятаю, як прийшов на перше тренування. Мені так страшно було, чесно. А хто тут, що тут за люди, як приймуть, чи впораюсь я. Та виявилось, що даремно я переймався. Дуже швидко з усіма почав спілкуватись. Не було ніяковості, якогось нерозуміння. Напевно, бо ми всі тут дійсно розуміємо один одного. І одразу була підтримка. От одразу. Допомагали, підказували. Я вже в перші дні почав бити по воротах. І вдало бити. Що я відчував тоді? “Ура!” Це було класно. Я зрозумів, що я можу. А раз я можу це – значить, можу і більше. І якийсь запал прокинувся, азарт. Буває, звісно, складно, важко. Буває так, що десь проскакує думка: все, не можу, немає сил. Але ні. Підштовхує себе. Я перед хлопцями вже відчуваю якусь відповідальність, тож не можу їх підвести. Як би не було важко – байдуже. Я знаю, що маю вийти, бути в команді й разом із ними боротися та перемагати
Знати, що ти не сам. Що точно є навколо і поруч люди, які точно тебе розуміють. Ось це, каже Дмитро, і є ключ до подолання будь-яких складнощів. І саме тут, в ампфутболі, Дмитро таких людей і знайшов. Нині у команді – дев’ять гравців. У кожного – своя історія, своя втрата, свій досвід. Але їх об’єднує спільне розуміння того, через що кожному з них доводиться проходити. Довелось вперше, коли вони отримали травми і ампутації. І доводиться зараз, щодня, у рідному, але важкому місті.
Від мінного поранення – до ампфутбольної команди. Історія Олександра
Я раніше ще бачив їх у соцмережах. Що, мовляв, он мужики бігають на милицях. Я ж – ні-ні-ні. Я ці милиці в руки більше не візьму! Я навчився ходити на протезі, сам, без усієї цієї підтримки, і все, ніколи більше до них не повернуся. Бо я памʼятаю, що таке милиці, як це складно. Як важко давалися всі ці сходи, як я тричі падав на культю. А я ж бігав раніше. І з протезом – все, знову бігаю. Навіщо мені ті палки?! Але ампфутбол все змінив.
Це Олександр Горошко, ветеран російсько-української війни. Чоловік долучився до війська у 2023 році. Брав участь у боях на Донеччині, де разом зі своєю 93-ю бригадою боронив та звільняв українські землі. Простий піхотинець згодом долучився до мінометного розрахунку, згодом – очолив його, а потім став заступником командира взводу. Але бій під Дружківкою все змінив.
Ми відбивали наші землі, заходили на ворожі позиціїі, а там все заміновано. Ну, і все. Мінно-вибухове поранення. Та який там відчай? Боровся за життя. Сам собі турнікети наклав, ще проповз 100 метрів, і одразу ж мене забрали до лікарні. Прооперували, стабілізували й відправили далі. Я потрапив на передпротезний етап до Франківська. Ну, чесно скажу, перший тиждень ходив… Без настрою, назвімо це так. Але рідні приїхали туди до мене, я відчув якийсь такий шалений заряд підтримки. І все, і, як-то кажуть, знову до бою. Але тепер уже – за себе і за повернення свого нормального життя.
Наприкінці листопада Олександр отримав навчальний протез на ліву ногу. А вже в січні зробив перші самостійні кроки на постійному протезі. І все це – взимку, по слизьких і не адаптованих для людей з ампутаціями поверхнях. Чи було складно? Так. Чи падав? Багато разів. Але, каже, щоразу підіймався і робив новий крок, а за ним і наступний.
Я дуже активний у житті. Я з дитинства займаюся спортом, в університеті за збірну з баскетболу грав. Ну не можу я просто сидіти на місці. А оцей моральний стан, якісь думки, що навіюють сумніви, ну… Ой, фу. Тому, коли мені в протезному центрі розповіли про цю команду, я вирішив, що все. Треба йти і пробувати. І от перше ж тренування було приємним. Ти сам собі доводиш, що ти можеш. Спочатку складно було, звісно. Руки болять, натирає, навантаження незвичні дуже для тіла. Але класно, – ділиться Олекандр.
І додає. Це “класно” роблять люди, з якими ви – на одній хвилі і говорите однією мовою. Інколи – без жодних слів. Але завжди – з готовністю допомогти й підтримати.
Нині команда займається на навчально-тренувальній базі ФК “Металург”. Територія не пристосована до їхніх потреб. На шляху до поля вони мусять долати сходинки і бордюри. І це – лише на додачу до тих незручностей, які залишаються у місті: непристосованих пішохідних зон та громадського транспорту. Ба більше, гравці діляться, що є проблеми і з фінансуванням команди. Виділеного місцевою владою транспорту, невеликого мікроавтобуса, не вистачає ані для перевезення всієї команди, ані для транспортування екіпірування. Частину екіпірування вони подекуди змушені купувати за власний кошт.
Але попри все хлопці вже беруть участь у всеукраїнських змаганнях і кидати цю справу не хочуть. Адже що, як не командна гра, дає стільки підтримки? І де ще надихатися й розвиватися, як не серед однодумців і товаришів? Хоч і попри все.
Анастасія Лоцман
Джерело: 061.ua