Раніше відомий на всю країну лікувально-реабілітаційний центр, який допомагає відновитися пацієнтам із захворюваннями опорно-рухового апарату, а також з терапевтичними, неврологічними та травматологічними діагнозами через війну був змушений залишити курортний Приморськ та переїхати до Запоріжжя. До 2022 року центр “Глорія” працював на узбережжі Азовського моря і довгий час був єдиним закладом, який працював цілий рік, незалежно від курортного сезону. В «Глорії» було 160 ліжок і впродовж року тут могли відновитися близько 3200 людей. У 2019 році роботу установи мало не зупинив коронавірус. Через карантині обмеження 85% працівників відправили у вимушені відпустки. В березні 2021 року обласна рада, яка є власником закладу, гучно заявила про те, що центр має відновити втрачений статус «перлини приморського узбережжя». Але у 2022 році він отримав статус релокованого і змушений був розпочати нову сторінку своєї понад 30-річної історії в новому місті.
Як працює «Глорія» та про що розповідають її працівники – далі в репортажі 061.
НОВА «ПРОПИСКА» ДЛЯ «ГЛОРІЇ»
«Глорія» працює з 1992 року і, звичайно, що за цей час має свою історію. Більше того, раніше таким напрямком, як реабілітація, займалося не так багато закладів і тому «Глорію», розташовану на 5 га землі на березі моря, знали всі. В ті роки вона була одним з найгарніших центрів», – говорить тимчасово виконуючий обов’язки директора Валерій Бичков.
Він сам народився та майже все життя жив і працював у Приморську. На керівну посаду призначений вже після релокації. Говорить, що після зміни «прописки» санаторій розпочав працював із штатом 5-7 спеціалістів, але зараз це вже повноцінна команда – 51 людина. 80% спеціалістів – це співробітники, які працювали в «Глорії» і виїхали з Приморська.
«З вересня 2022 року ми розпочали прийоми пацієнтів. В 2023 році збільшився колектив – психологи, фізичні терапевти, ерготерапевти, логопед, асистенти, тощо. Напрямок діяльності залишився той самий, що і раніше, але у Приморську – це була стаціонарна допомога, а тут – тільки амбулаторна. Стаціонарні умови потребують більшої площі і іншого обладнання. Поки що маємо можливість надавати тільки амбулаторну допомогу. З 2023 року ми законтрактовані з НСЗУ і тому надаємо послуги безкоштовно. Люди звертаються до нас з електронним направленням від сімейного лікаря на проведення амбулаторної реабілітації і ми на підставі направлення надаємо послуги з відновлення. Йдеть про відновлення функцій рухового апарату, нервової системи. Крім того, ми зараз активно співпрацюємо з громадськими організаціями, які опікуються долею ветеранів і збільшуємо кількість військових ветеранів, які проходять у нас відновлення», – розповідає очільник центру.
За його словами, завдяки своїй репутації та ставленням до пацієнтів, центр не потребує реклами.
«У нас дуже гарне ставлення до людей, цим ми і беремо. Люди нас знають і йдуть до нас», – додає.
МАЛИМИ КРОКАМИ, АЛЕ ВПЕРЕД
На початку березня за фінансування ПРООН в центрі оновили реабілітаційне відділення. Тут з’явилися тренажери для відновлення рухливості, бігова доріжка для реабілітації, стельовий підйомник для безпечного пересування пацієнтів, обладнання для телемедицини. Лікарі та реабілітологи пройшли практичне навчання в центрі UNBROKEN.
Питанням отримання гранту займалася громадська організація «Безпека і добробут». Її голова – Олександр Панченко, пояснює, що це вже не перший проект, який спрямований на закупівлю саме обладнання. Зараз шукають кошти на вирішення питання з опаленням (адже будівля, де розташовано центр, не опалюється) і все ж хотіли б облаштувати невелике стаціонарне відділення.
Олександр розповів, що його ГО була створена в листопаді 2019 року.
«Основним напрямком роботи було обʼєднання мешканців Приморська для покращення умов проживання в громаді. Ми займалися колективними заходами: висаджували дерева, надавали допомогу людям, збирали сміття на узбережжі моря. За грантові гроші ми зробили кемпінгову стоянку на березі моря. Але в 2022 році ми виїхали з Приморська. Перереєструвались у Запоріжжі. 9 травня 2023 року відкрили в центрі міста дитячий Хаб «Теплі долоні». Він працює і зараз. Потім купили першу партію обладнання для реабілітаційного кабінету, в цьому році придбали ще одну партію. Возили наших фахівців на навчання в Словаччину та Естонію», – розповідає Олександр і додає, що рівень наших фахівців вже такий, що вони і самі могли б навчати іноземних колег.
ВПО ЗРОЗУМІЄ ЛИШЕ ТОЙ, ХТО САМ ВТРАТИВ ДІМ
Однією з тих, хто працює в центрі понад 30 років, є Ірина Володимирівна. Вона нині є заступницею ерготерапевта. З нею ми зустрілися під час невеликої екскурсії закладом. Пані Ірина говорить, що їй подобається працювати з людьми.
«З початку створення «Глорії» працюю», – каже.
Після початку повномасштабної війни, вона не змогла одразу виїхати з Приморська і два роки прожила в окупації. Говорить, що вірила в швидку деокупацію, а потім – боялась перевірок на блокпостах, адже її син воював з 2014 року.
«Ми думали, все швидко налагодиться. Син казав, щоб виїхала, але я вірила, що це ненадовго…», – розповідає.
Буквально на кілька секунд вона зупиняється, а потім запитує:
«Ви були у Бердянську?Памʼятаєте площу в центрі міста? Памʼятайте, що навіть вночі там люди були? А тепер уявіть, що там порожньо… навіть влітку. І у нас в Приморську так само порожньо. Пусті вулиці після 15-оі години. Страшно і зайвий раз говорити ні з ким не хочеться. А якщо і говориш, то треба знати з ким можна і про що», – додає.
В лютому 2024 року її син загинув на фронті. Ірина зібрала речі і попри страхи наважилась виїхати. Дорога до Запоріжжя розтяглась на 5 діб.
«Найстрашніше було проходити фільтрацію. Я її двічі проходила, один раз – на кордоні з Естонією і переживала, що мене там лишать. Мені було страшно, бо у мене паспорт старого зразка і там записані діти. Все боялась, що про сина почнуть розпитувати. Їхала через Донецьк, Росію, Естонію, Литву, Латвію, Польщу, Львів. Похоронами займалась донька. Я, на жаль, не встигла…», – розповідає Ірина.
Вона не працювала на окупаційну владу і тільки-но приїхала до Запоріжжя, то одразу знайшла «Глорію» і повернулась до рідного колективу.
Жінці важко згадувати роки, які прожила в окупації. Вона не хоче про це особливо говорити. Вона жалкує про те, що не виїхала раніше. Каже, що в окупації лишились здебільшого пенсіонери.
Іі колежанка – лікар фізичної та реабілітаційної медицини Катерина Марущенко, почала працювати в центрі одразу після закінчення навчання в університеті.
«Я взагалі із Запоріжжя, але так вийшло, що мене розподілили туди і я там працювала», – говорить.
Питаю її, чому зараз вона обрала «Глорію», а не пішла в інший центр реабілітації?
«Могли ж?», – звертаюсь до неї із запитанням.
«Могла. Але моє серце тут. Колектив має дуже велике значення. Коли у 2022 році ми переїхали у це приміщення, то це були звичайно не ті умови, про які ми мріяли. Ми самі робили ремонт. Зараз є куди рухатись, але ми багато зробили. Потім до нас почали приходити наші пацієнти, які ще до окупації їздили в Приморськ і знають «Глорію». Нам не треба була реклама. Нас знали і шукали. Так, по оснащенню центр зараз відрізняється від того, який був. Але колектив на 70-80% той самий. У нас особливе ставлення до ВПО, бо більшість працівників центру самі з числа ВПО. Переселенців може зрозуміти тільки та людина, яка так само залишилась без свого дому, втратила все, що мала. Щоб допомогти людині відновитись, недостатньо бути просто реабілітологом. Треба бути ще й психологом. У нас в кабінетах і плачуть, і сміються», – каже Катерина.
Коли вона розповідала про Приморськ, то на її обличчі зʼявлялась посмішка. Відчувалось, що це місто дійсно важливе для неї.
«Приморськ – це місто, з якого почалось моє сімейне життя. Там ми познайомились з чоловіком. Ми часто згадуємо його і досі. Це важливе місто», – зізнається.
Ми перериваємо розмову, бо до Катерини прийшов пацієнт. Чоловіка звати Михайло Дмитрович. Він вдруге проходить курс реабілітації тут. Говорить, що колись йому знайомі розповідали по цей центр, але чоловік не знав, що він виїхав до Запоріжжя.
Мене спина турбує вже років 30. Нелегко було знайти місце, де мені б все підійшло і сподобалось. Я пенсію невелику отримую і не міг собі дозволити платні послуги», – зізнається.
26 лютого 2022 року він виїхав з села у колишньому Якимівському районі.
«Все лишив. Дім, речі…ложки, тарілки… життя», – говорить тихо.
«А чи вважаєте вже Запоріжжя домом?», – питаю.
«Поки тут не дім, а як у тещі в приймах (сміється)», – відповідає.
ДОПОМОГА, ЯКОЇ ПОТРЕБУЮТЬ І БОЯТЬСЯ ОДНОЧАСНО
Кабінет психолога знаходиться на першому поверсі, поруч із новим відділенням реабілітації. Поки ми спілкувались з пацієнтами та лікарями, психолог Світлана закінчила останній на той день прийом. Ми попросили її затриматись на кілька хвилин, щоби розпитати, а чи багато взагалі у нее пацієнтів. Світлана із задоволенням погодилась поспілкуватися. Каже, що багато людей бояться звертатись по допомогу до психологів.
«У людей якесь хибне враження про нашу роботу. Вони одразу починають говорити про те, що у них все в порядку з головою і їм не треба ніякі ліки. А ми ж взагалі не про ліки. Коли до мене приходять люди, то я питаю, а чи можу я чимось допомогти? Якщо так, то людина залишиться, якщо ні – піде далі. Я часто запитую, а як людина тримає себе в ресурсі, адже це важко насправді. Особливо для тих, хто втратив дім, втратив рідних і не може себе знайти. Ми маємо працювати з емоційним станом. У багатьох людей є проблеми у спілкуванні з батьками, дітьми, конфлікти на роботі. Є ті, хто не можуть пережити втрату близької людину і їм потрібна допомога», – говорить психологиня.
В ході розмови вона згадує історію однієї пацієнтки. Жінка свого часу виїхала з Дружківки, бо там почались сильні обстріли. У неї було двоє синів і один з них залишився вдома. Жінка вирішила повернутись у Дружківку аби вмовити сина виїхати. Не вийшло, вона повернулась до Запоріжжя, потрапила до лікарні, а через деякий час дізналась від сусідів, що її син загинув від влучання ворожого БпЛА по будинку.
«Жінка постійно плакала і звинувачувала себе, що сюди виїхала, залишивши сина. Я намагалась її переконати і пояснити, що її вини немає, що це був його свідомий вибір. Він не маленька дитина, а дорослий чоловік, який зробив вибір», – говорить Світлана.
Також вона розповіла, як до неї прийшов на прийом чоловік, який виявився військовим психологом. Його візит був більше схожий на обмін досвідом. За словами Світлани, чоловік розповів про те, що переживають військові, з якими жахами стикаються. Говорить, що це спілкування з колегою було корисним і в подальшому їй допомогло краще розуміти деяких пацієнтів.
Джерело: 061.ua