Волонтерський центр «Солдатський привал» в листопаді цього року відсвяткував 8 річну свого створення. Його засновниця Галина Гончаренко зазначає, що це місце відкривалося насамперед для прихистку, перепочинку та надання допомоги захисникам України, але в реальності об’єднало також волонтерів-однодумців та стало справжньою домівкою для багатьох людей, чиє життя змінила війна.
«Мабуть, все, що я роблю всі ці роки, це задля того, щоб мені не було соромно перед моїм старшим сином, який пішов добровольцем в 2014 році і загинув… А також перед моїми молодшими дітьми. Мабуть, для кожної людини дуже важливо бути комусь потрібним. Життя «Привалу» – це велика праця багатьох людей. І, мабуть, саме велике надбання для нас – це люди, чисельні друзі та однодумці. Їх повага, довіра найцінніша для мене. І спільна справа заради перемоги – є сенсом нашого життя», – розпочинає свою розповідь Галина Гончаренко, сидячи на терасі серед квіткових горщиків, розташованих на тубусах від гранатометів та ящиках від боєприпасів.
Ці атрибути війни є невід’ємною частиною «Солдатського привалу» сьогодні точно так як і в 2015 році.
Як з’явився «Солдатський привал»
В минулому лікарка-педіатр Галина Гончаренко разом з друзями доклала чимало зусиль, щоб втілити в життя ідею з відкриттям невеличкого хостелу для військових, які потребують перепочинку перед подальшою поїздкою. Аналогічні пункти підтримки вже працювали на вокзалах в багатьох містах – Київ, Дніпро, Одеса, Харків, Миколаїв. Тут військовослужбовці могли відпочити, випити чаю чи кави та трохи поспати.
«Ми ж теж одразу з 2014 року стали профронтовим містом, у нас був дуже великий потік бійців з фронту на фронт. Тут такий двіж був. І ми бачили, як наші бійці, захисники сплять буквально на підлозі на залізничному вокзалі. А вокзал, фігурально кажучи, це інший вимір. Там страшні речі відбувались свого часу. Хлопців травили клофеліном, відбирали речі, били. То був жах», – згадує пані Галина.
Волонтерам вдалося за підтримки обласної влади отримати в користування двоповерхову будівлю, яка була на балансі «Укрзалізниці» по сусідству з центральним вокзалом. Раніше тут розташовувалося відділення «транспортної міліції». Але в останні роки воно не використовувалось за призначенням, і було у край занедбаному стані. Галина Гончаренко каже, що коли вперше побачила це приміщення, то їй захотілося втекти, бо виглядало все, як руїни, особливо другий поверх з проваленою стелею. Але відступати було пізно і, заручившись підтримкою влади та придніпровської залізниці, вдалося зробити ремонт та облаштувати все необхідне для зустрічі захисників.
«Почали з ремонту першого поверху – підвели воду, зробили нам кухню, туалети, душові кабінки. Переробили там дещо – оцього дворика та окремого входу взагалі не було. Це був бюджетний варіант ремонту, але досить пристойний. Ось так 6 листопада 2015 року відкрився «Солдатський привал» і вже в перший же день в нас ночували бійці», – каже засновниця центру.
Волонтери з усмішкою згадують, як взагалі вони запрошували перших відвідувачів. На самому початку жінки ходили по вокзалу, шукали бійців та пропонували завітати на ночівлю до «Привалу». Частина військових взагалі не розуміла, що за хостел їм пропонують ці жінки, навіщо це їм і виглядало це подекуди двозначно. З часом волонтери вже домовились і на вокзалі робили оголошення в гучномовець про волонтерський центр, з’явилися плакати та бігборди, але найбільшу роль, звичайно, відіграли особисті відгуки військових, які розказували своїм побратимам про місце, де можна поспати, відпочити, поїсти, прийняти душ та попрати речі.
Волонтерська команда, яка є невід’ємною частинкою центра
Наразі близько 35 людей долучені до «Солдатського Привалу» 24/7. Переважна більшість з них жінки, що виконують різні функції – прибирання, готування, логістика, поїздки на фронт, надання психологічної допомоги. Також волонтери займаються ще й ремонтом автомобілів.
Більшість з волонтерів познайомилася між собою вже саме тут. Натхненники створення цього центру, вісім років тому кинули клич по волонтерських осередках Запоріжжя і навіть не очікували, що так багато щирих людей відгукнеться. Спрацювало сарафанне радіо і люди приходили зі словами: «Казали, вам потрібні мої руки. Я прийшов і хочу бути з вами».
Галина Гончаренко зазначає, що всіх цих людей об’єднує одне – здатність віддавати себе, порядність і відповідальність. Всі прекрасно розуміють, чому вони тут опинилися і яку справу роблять. З початку повномасштабного вторгнення хтось пішов воювати, хтось був змушений виїхати за кордон, але продовжує підтримувати зв’язок.
Пані Любов працює на кухні з третього дня створення центру. З 2014 року вона долучилася до волонтерського руху – плела маскувальні сітки, потім почула, що потрібні руки для нового волонтерського центру і вже наступного дня прийшла зі смаколиками. В день нашого візиту вона, як завжди, приносить свої заготовки для салату з тунцем, тісто на пиріжки, банки з варенням. Разом з напарницею вони готують обід, роблять консервацію та варять компоти. Меню в жінок розписано на весь тиждень. У вільний час вони ще намагаються вдома плести маскувальні сітки, проте кажуть, що не вистачає на це вільних рук.
«Ми не збиралися спочатку тут готувати. Думали, якісь перекуси робити – бутерброди з чаєм чи кавою, а зараз вже поміняли другу пічку. Дівчата зранку до вечора борщі варять, бо які перекуси, ви що? Більша частина з наших волонтерок – жінки пенсійного віку. Я пам'ятаю, як на початку вони приходили до нас трохи розгубленими, з опущеними плечами, сумними очима, але з великим бажанням допомогти тим, хто нас захищає. Хтось з них втратив чоловіка, хтось був самотнім. Але коли вони відчули, як вони потрібні, скільки корисного вони роблять, то все змінилася. Найстаршій представниці нашої команди – 87 років. Вона також поховала чоловіка, сестру, двох синів за три роки і вже сама зібрала собі все на поховання. Аж тут вона відчула себе по-справжньому «живою» – нафарбувала губи, змінила зачіску, очі горять. Це дуже сильно підтримує наших людей, які цим займаються. Я пишаюся кожним та кожною з нашої команди. Всі знають, для чого це робиться. Вклад в спільну справу може виглядати по-різному», – каже Галина Гончаренко.
Одна з найважливіших місій волонтерів – поїздки на фронт екіпажем «Білого слона». Так волонтери охрестили біленький волонтерський бус, який свого часу придбали як раз для передачі різноманітної допомоги бійцям. Всього екіпаж у складі керівника Галини Гончаренко, військового психолога Людмили Волтер і водія-механіка Олега Бобрицького здійснив понад 230 поїздок на передову з необхідною допомогою захисникам України.
«Кожна наша така поїздка не схожа на попередню, або на ті, які будуть в майбутньому. Перша поїздка була, мені здається до селища Талаківка Донецької області в маріупольському напрямку. Там були юні нацгвардійці, яких тільки-тільки туди в поля виставили. І ми їх одягали, привозили необхідні речі. Зараз, потреби змінилися тільки в тому напрямку, що все базове воно залишається. Починаючи від будівельних матеріалів, інструментів і так далі. З іжею, слава Богу, зараз ніби нормально всі забезпеченні, хоча домашня випічка, вона завжди дуже бажана і наші жінки намагаються приготувати щось, що нагадує про родинний затишок. Всі ми зараз бачимо, що змінюється тактика і стратегія війни. Зараз вона інша і акценти вже йдуть на дрони, машини і більш дорогу оптику. І ми намагаємося з цим допомагати», – зазначає очільниця «Солдатського привалу».
Як повномасштабне вторгення змінило роботу центру і які надбання вже мають волонтери
З лівого боку від рецепції при вході до «Солдатського привалу» можна побачити колекцію шевронів від військових. Це лише невеличка частина, яку змогли розмістити на цьому стенді через брак місця. Багато таких шевронів, прапорів, інші сувеніри з фронту передають в знак подяки благодійникам в інші країни. Наприклад, у Вашингтон, Нью-Йорк, в Європі по всім дипломатичним установам, а також в музеях, як нагадування про криваву війну, яка точиться в Україні кожного дня.
В коридорі на першому поверсі – безліч прапорів військових частин з підписами захисників, фотографії з поїздок на фронт та зустріч завжди бажаних гостей в привалі. Зі сльозами на очах волонтери згадують, що деяких хлопців на трохи вицвівших фото вже немає в живих.
«Ще на початку 2022 року, коли мене питали, чи буде якесь загострення, то я була впевнена, що щось подібне обов'язково буде. Я не знала, як це буде виглядати, але я розуміла, що це невідворотність. Як медик за освітою, я розумію простий такий хірургічний або фізіологічний принцип – якщо є нарив і ти почав його лікувати на ранній стадії, то можна досягти в цьому успіху і він «розсмокчиться», як то кажуть. А ось, якщо ти пропустив цю стадію і воно вже там зайшло дуже далеко, то він повинен тільки прорвати. І розуміючи, що саме зараз такі обставини на фронті і навколо України, то це так і сталося. Звісно, що як і у всіх нормальних людей, у багатьох волонтерів «Привалу», зокрема, був шок, розпач. Але як люди дисципліновані, ми як працювали весь цей час, цілодобово з 2015 року, так і продовжили це роботи, незважаючи ні на що», – пояснює Гончаренко.
Вона додає, що втратила за останні роки дуже багато близьких людей та друзів. Сум, сльози, гнів від безсилля періодично прориваються в її серце, проте там немає страху. І це дає змогу Галині рівно тримати спину і продовжувати допомагати тим, чи можеш, з легкою посмішкою на губах.
За ці 8 років «Солдатський Привал» прихистив більше, ніж 14,5 тисяч бійців. Всього в центрі є 20 повноцінних спальних місць на другому поверсі, але були моменти, коли використовували розкладачки, спальники, матраци і в пікові моменти могли прихистити та нагодувати 80, а то й навіть 100 людей.
В 2022-2023 році збільшився потік допомоги від закордонних друзів і завдяки цьому вдалося передати на фронт близько 60 автомобілів, а також закривати інші потреби бійців.
«Завдяки ЗМІ, соцмережам та особистим зв’язкам про нас дізналися люди та організації за кордоном. У нас збільшилися можливості в плані допомоги бійцям. Тобто це, в першу чергу, і грошові збори, і товари, і інші види допомоги. Для мене дуже важливо, щоб все було дуже прозоро, і люди завжди отримували свій звіт, навіть, якщо вони цього не просять. Для мене дуже важлива ця довіра і тому я ретельно підходжу до цього обліку – допомогу передаємо по актах військовим частинам, якщо немає документів, то робимо фото та відео звіт. Щоб люди бачили, що було придбано за ті кошти, що вони надіслали, що все доїхало в кращому вигляді. Ми знаємо, що все, що люди роблять для нас тут і за кордоном, вони роблять за особистою ініціативою. І скільки разів в мене була така безвихідь коли не було грошей взагалі, а хлопцям терміново, там щось було треба. І якимось дивом ось ця допомога з’являлася, коли найменше цього очікуєш і саме те, що найбільш потрібно - автівки, дороговартісне військове обладнання, медичні апарати. Я думаю, що так працює всесвіт і завдяки таким людям, починаєш вірити в дива», – каже Галина Гончаренко.
Джерело: 061.ua