Втрата на фронті призвела до надбання всього життя. Так склалася доля ветерана Олександра Неплюєва. Чоловік протягом 1,5 роки боронив Україну, та через важку травму і ампутацію ноги змушений був покинути службу у війську У цивільному житті йому вдалося зробити перші кроки не тільки на протезі, а й у повністю новій професійній сфері, відкривши власний бізнес. Як йому це вдалося, Олександр поділився з нами своєю історією.
Поранення, реабілітація і пошук себе під час війни
Олександр – житель Запоріжжя. Молодий, активний, завзятий, він займається спортом, живе повноцінне життя, працює на місцевому підприємстві. І саме в цей період його застає повномасштабна війна
Влітку 2022 року хлопець, закривши свої цивільні справи, долучається до війська, у складі 27 окремого дивізіону ВМС. Донецький та Запорізький напрямки, найгарячіші населені пункти – він проходить все. Та в лютому 24-го року він потрапляє під Роботине.
Це сталося 17 лютого 2024 року. Ми виконували бойове завдання, і я точно памʼятаю, що вже було темно. Лунає вибух, я дезорієнтуюся, не можу одразу зрозуміти, що сталось. Спрацював якийсь вибуховий пристрій. Чи міна, чи щось таке. Хлопці мої поранені, це я чую. А от що зі мною… Бо я ж кажу, темно було. І тільки через якийсь час я розумію, що в мене немає ноги. Найзабавніше, знаєте що? Я планував після цього виїзду йти у відпустку і їхати додому. Ну, приїхав. З нюансом, правда. Але ж приїхав, – з трошки гіркою посмішкою згадує чоловік.
І так розпочався черговий новий етап життя Олександра. Позиції у посадках та невідомих раніше селах змінилися лікарняними палатами, а обличчя побратимів – на обличчя лікарів та реабілітологів. Ветеран згадує: перші 3 місяці після поранення і ампутації, до якої воно призвело, були для нього найскладнішими. Зневіра, розпач, відчай – в ті дні з ним було все. Але разом з цими й непереборне бажання змінити свій стан, а втрату перетворити на нову силу.
Я просто постійно думав тільки про одне. Я хочу ходити. Я хочу бігати. Я не хочу сидіти в кріслі, щоб мене катали оце, просто не хочу бути овочем. От чесно, саме ця думка була для мене найбільшою мотивацією. Плюс підтримка друзів, коханої. Це ж теж заряджало, дай Боже. І якось так, поволі-поволі, я й викарабкався, – згадує чоловік
Перший тимчасовий протез Олександр отримав вже в травні. Буквально за два тижні зробив на ньому перші кроки. Уже за два місяці кроки стали впевненими й самостійними. Чоловік зміг піти – без підтримки, без милиць, без нічого. Реабілітації і відновлення продовжувались, та постало нове питання. І моральне: що робити далі зі своїм життям, із вже отриманою групою інвалідності? Як він саме каже, хай якими-не-якими, а обмеженнями. І як на це нове життя заробляти
Я багато думав. Дуже багато. І я хотів повернутися в армію. У вже свою стезю, до своїх хлопців. Але знаєте що? Вони мене в цьому не підтримали. Так, просто отакот, типу не пустили. Сказали, мовляв, тут ти вже більше не потрібен. А де я тоді потрібен? Що мені робити, чим зайнятися? Такі думки крутились в голові. І якось… Я не памʼятаю вже, але от, умовно, в один день я згадав про свою давнішню… Ну, не те, щоб прям мрію, але думку. А чому б не відкрити свою справу
Колишній співробітник простого місцевого підприємства, з бойовим досвідом, але з повною відсутністю підприємницького. Буквально щойно навчившись жити зовсім по-новому, він знову мав кардинально змінювати своє життя. Чи можливо це взагалі? Чи може людина на протезі, у прифронтовому місті започаткувати свій бізнес? Ці питання, як згадує Олександр, постійно крутилися в нього в голові. Відповідь на них прийшла того дня, коли чоловік на тому самому протезі підкорив одну з Карпатських вершин.
У січні 2025 року я був на Закарпатті, і піднявся на гору на протезі. І от тоді я зрозумів, що треба рухатись далі. Ну бо як? Якщо я це зміг зробити, ще й за такий час – менше року від втрати ноги. А я вже тут, сам піднявся на сотні метрів над рівнем моря. Я, правда, як тоді, так і зараз вважаю, що це не було якимось грандіозним досягненням. Я все ж вірю, що справді грандіозне ще попереду. Але це великий крок. І так я вирішив спробувати і втілити своє це бажання – відкрити кавʼярню – ділиться ветеран.
Чому саме кавʼярню? Бо Олександр переконаний: кожен ранок має починатися з чашечки доброї кави. Залишалось питання, чи точно зможе він це дати людям. У нього, як він згадує, були відкладені гроші, зароблені під час служби. Але, приблизно прикинувши, у скільки обійдеться відкриття власного закладу, він зрозумів, що цього не вистачить. Тож довелося шукати джерела фінансування.
Я отримав грант для ветеранів від центру зайнятості. Довелося, звісно, попрацювати над цим. І документи там зібрати, і бізнес-план написати, а потім же захистити його. Але вдалося. Виграв, гроші отримав, доклав ще свої деякі збереження, і… Ну, власне, вийшло відкрити, запустити, і зробити затишно все. Я коли відкривався, побратими приїздили мене, вітали. Це, напевно, один з таких, найщемкіших моментів був. От як перший крок на протезі, як тоді, коли я почав сам пересуватися містом, так і це.
То чи справді це під силу кожному?
Директорка обласного центру зайнятості Зінаїда Бойко відповідає: так, можуть всі. Подібні гранти видаються за державною програмою. Так можна отримати на започаткування чи підтримку свого бізнесу від 500 тисяч до 2 мільйонів гривень. Серед умов – прописання чіткого бізнес-плану та обов’язкове працевлаштування від однієї до трьох осіб залежно від суми, на яку подається заявник. І не важливо, чи людина з інвалідністю, чи без.
Від початку дії програми в нас вже 31 людина з інвалідністю отримала допомогу від держави у вигляді мікрогранту на суму 11,1 млн грн для започаткування та розвитку власного бізнесу. Існуючі ФОПи змогли розширити свою діяльність завдяки цим коштам, деякі – з нуля відкрили свою справу. Цікаво, що статистично саме чоловіки найбільше подаються на участь у програмі. А гроші, які отримують, спрямовують на закупівлю обладнання, сировини. Бізнес ідеї людей з інвалідністю охоплюють різні сфери діяльності – це і відкриття стоматологічних кабінетів та розширення спектру реабілітаційних послуг діючого медичного центру; виготовлення альтернативних систем опалення навіть в нас було. Ну, і звісно, сфера обслуговування та торгівлі, випікання хлібобулочних та кондитерських виробів, пошиття та брендування одягу, відкриття столярної майстерні, виробництво сиров'яленої м'ясної продукції.
Тож підтримка малого бізнесу у Запоріжжі, та й в Україні загалом, можна сказати, інклюзивна, зазначають у центрі зайнятості. А що ж із ринком праці взагалі? Якщо людина, яка отримала інвалідність, не хоче чи не готова започатковувати власну справу, а воліє просто працювати за наймом, чи є така можливість? У центрі зайнятості запевняють: є. Це також підтримується на різних рівнях.
Дивіться, людей з інвалідністю беруть. Можливо, у когось є стереотипи чи щось подібне, що нібито неможливо влаштуватись – це не так. Є безліч пільг для роботодавців, які наймають людей з інвалідністю, і для самих працевлаштованих. Це і нарахування ЄСВ – від 5,3% до 8,4%, залежно від типу підприємства і форми його заснування: чи воно створено громадськими організаціями, чи це підприємства українських товариств глухих чи сліпих. В інших випадках нараховується 22%. Також діють квоти на найм співробітників. Загалом за 2025 рік ми працевлаштували 211 людей з інвалідністю. 31 з них – ті, хто здобув інвалідність внаслідок війни, – говорить Зінаїда Бойко.
До того ж людям з інвалідністю надається право на здобуття нової освіти і опанування професії, або підвищення рівня кваліфікації. За даними обласного центру зайнятості, тільки протягом минулого року 11 зареєстрованих безробітних з числа осіб з інвалідністю пройшли навчання та отримали дипломи. Цю освіту ті, хто перебуває на обліку в центрі зайнятості, здобувають безкоштовно.
В обласному центрі зайнятості кажуть: ситуація на запорізькому ринку праці загалом складна. На цей рік відкрито 4,7 тисяч вакансій, 164 з них – саме для людей з інвалідністю. Та наголошують: знайти роботу чи отримати підтримку на відкриття власної справи може кожен.
Олександр, який вже продовжує своє нове життя, каже: для нього цей грант і відкриття кавʼярні стало дійсно початком.
Цим прикладом я хочу показати хлопцям, які повертаються так само, як і я, що вони можуть це робити. І вони повинні це робити. Вони не повинні замикатися в собі – треба рухатись далі. Я підтримую і підтримуватиму побратимів по війську як можу. І сам буду рухатись далі. Хочу, щоб одного дня моя кавʼярня відкрилась і в інших містах України.
Анастасія Лоцман
Джерело: 061.ua