Ми звикли до звуку повітряної тривоги, тому здебільшого вже навіть не звертаємо на нього увагу. Ми чуємо, як летить ворожий безпілотник, можемо розпізнати звуки вибухів роботи нашої артилерії по ворогу і навпаки, коли військові РФ скидають на наші прифронтові громади КАБи. Ми чуємо все. Це лякає, але дає перевагу – час. Встигнути встати з ліжка і пройти в коридор, зрозуміти, що робити далі. А як бути тим, хто не має цієї переваги?
Це – Дмитро Стрельченко. Всі свої майже 52 роки він живе з вродженою повною глухотою. І в цій глухоті, у прифронтовому Запоріжжі, він проживає війну.
Тихе життя і свої місця
Ми зустрічаємося недільного дня у центрі міста, на площі Митців. Акурат під час нашої зустрічі – у місті оголошується повітряна тривога. Сирени, що тут встановлені, починають доволі гучно вити. В перехожих на долю секунди на обличчях проскакує невдоволення, а втома стає ще більш виразною. Але – не в Дмитра. Він захоплений розмовою зі своєю колегою, нашим сьогоднішнім перекладачем, Оленою Семенютенко, виконуючою обовʼязки голови Запорізького обласного осередку товариства глухих. Тож чоловік не відчув, як завібрував телефон зі сповіщенням про небезпеку. І просто не знає про неї, адже не чує.
– Ну він же все життя так живе. Як воно там в дитинстві було – не памʼятає, чи були якісь складнощі і проблеми, а у дорослому віці – адаптувався прекрасно, – говорить Олена. Паралельно з тим, як я проговорюю питання, вона одразу перекладає його чоловікові, жестовою мовою. А потім – озвучує мені рухи його рук, міміки і губ.
В Дмитра це спадкове. Мати була чуюча, а він – від народження глухонімий. Та його стан здоровʼя не заважав повноті життя. Він має безліч друзів, з якими полюбляє активно проводити час – прогулянки Запоріжжям і Хортицею, екскурсії, подорожі Україною. Єдине, що сильно відрізняється – свої побутові місця.
– Він каже, що ходить до магазинів до своїх продавчинь. Які його знають, які з ним вже якимись своїми жестами говорять, або пишуть вони на телефоні там. Бо є такі люди, які чи не розуміють, чи не хочуть просто… Ну, от він розповідає: я стою з покупками, продавчиня щось руками маше, видно, що свариться. А він же ж не чує, що він зробить? Він їй телефон, мовляв напишіть, я не чую, а вона відмахується, – переказує Олена.
Виникали проблеми і у громадському транспорті, коли водій питав чи виходить хтось на зупинці, а Дмитро не міг на це відповісти, і змушений був їхати далі. Каже, що в комунальних автобусах часто не працюють або не оновлюються електронні табло із назвами зупинок, тож особливо складно орієнтуватися у темну пору доби. На вокзалі теж непросто, тому що візуальної інформації недостатньо.
Та здебільшого на питання “з якими незручностями стикались” він відповідає “немає такого. Я дуже люблю Запоріжжя, мені тут все комфортно”. Можливо, саме ця вимушена міра, коли чоловік усюди шукає і знаходить своїх людей, і робить для нього це місто ще більш привабливим.
Глуха війна
Та адаптувавшись до абсолютно всього і встановивши міцні якорі свого тихого життя, 4 роки тому Дмитро зіткнувся з новим випробовуванням.
– Ну, війна це шок був, звісно. Для нього – як і для нас всіх. Представте, ми за голову хапались що робити і куди бігти, а йому? Тоді ж не було ще оцих всіх моніторингових каналів, які пишуть щохвилини куди, що летить, тоді застосунок “Повітряна тривога” ж зʼявився коли? Ну, не в перший день. Він просто читав новини і не розумів, як бути – розповідає Олена.
З перших днів на допомогу прийшли сусіди. Вони домовились з Дмитром, що будуть його сповіщеннями. Коли оголошували тривогу – сусіди заходили за ним і вели в укриття. З друзями ж – створили свій чат, де сповіщали один одного і про тривогу, і про обстріли. А вже трошки згодом, Дмитро зустрівся з ще однією складністю. Моральною.
– Він каже: під час війни побільшало випадків, коли до нього намагаються звернутися по допомогу. От по вулиці він йде, і хтось до нього говорить, чи щось показує йому. І просто літні люди, і вимушено-переміщені, питають чи як пройти, чи ще щось там їм підказати треба. А він… Ну як? І да, каже дуже переймається через це, – перекладає Олена.
Я питаю в Дмитра, що йому зараз, в цих умовах, дається найважче. Він піджимає губи, знизує плечима, ще трохи думає, і відповідає:
– Дуже страшно. Ви ж бачите, да, він показує?
Дмитро робить різкі рухи руками, показуючі як наче щось виривається з його тіла, потім кілька раз прихлопує себе по грудях і плечах – і знову цей активний різкий жест. 26 лютого він переніс найближчий до себе ворожий обстріл.
– Сусідка до нього прийшла. Це вже почався отой обстріл вночі, сильний дуже, і вона ж – до нього. У нього ж світловий дзвінок, він вийшов до неї, вона каже йому, мовляв сюди, в коридор. Сиділи там, і через якийсь час – дуже сильний вибух. Це прилетіло в сусідній від його дім.
Дмитро, разом з Оленою, намагається пояснити, що з ним відбулося в ті секунди. Коли він відчув вибухову хвилю, що прокотилась від російського “Шахеда”. Дмитро показує, Олена ж – лише приговорює: “Ну, ви ж бачите, що він показує, так?”
І це дійсно можна побачити. По виразу обличчя, по швидкості і різкості жестів були видно, що розповідаючи про це, Дмитро немов знову пережив ті відчуття. Коли здригається все тіло, а мʼязи – німіють. Коли ти впадаєш в ступор, не можеш рухатись, не можеш ні про що думати. Олена переказує слова Дмитра: в нього дуже сильно заболіло в грудях.
Більшість з нас в такі моменти неконтрольованого викиду гормонів, а з ним – і сплеску емоцій, випускають все у найпростіший і доступний нам спосіб – крик. Дмитро ж цього зробити не міг.
В той момент йому пощастило бути вдома, поруч з людьми, які завжди йому допомагають. Але російська агресія не має графіку, і обстріли були і є сьогодні і вдень. Коли чоловік на роботі, на вулиці по справах, на прогулянках улюбленим містом.
– Він став дуже уважно слідкувати за людьми. Коли йде вулицею – постійно спостерігає, хто що робить. Якщо бачить, що люди якось… Ну, починають йти швидше, або бігти, постійно дивляться в небо, починають хапатись за телефони, щось дивитись там або телефонувати комусь. Ось так він розуміє, що щось відбувається, що щось знову летить на місто, – пояснює Олена. – Особливо, коли бачить, як всі квапляться зайти кудись всередину, або в підземний перехід спуститися, тоді розуміє, що щось вже да, серйозне відбувається.
Зараз, на вже 5 рік повномасштабного вторгнення, Дмитро адаптувався і до нього. З розвитком моніторингових каналів – йому стало легше, простіше і умовно безпечніше. Він реагує на сповіщення тривоги на телефоні, дивиться, що і куди летить. Та навіть так, уважності – не збавляє. В ході нашого спілкування пролунав відбій тривоги. Дмитро відчув, як завібрував телефон, потягнувся за ним, та ще до того, як глянути на екран – вдивляється в небо.
Що нам(їм) робити?
За словами Олени, станом на сьогодні у Запоріжжі, за приблизними підрахунками, залишається близько 700 людей з вадами слуху. Ще до початку повномасштабного вторгнення у області жили понад 2000 таких людей, та більшість з них – поїхали ще у перші дні. А з тих, хто залишається у Запоріжжі – і місцеві, і внутрішньо-переміщені особи з тимчасово окупованих та фронтових територій області.
Наше товариство – для них. Ми надаємо їм всю можливу і неможливу допомогу: комунальні питання, пенсії, ще там якісь соцвиплати, оформлення документів якихось – усюди наші перекладачі з ними, супроводжують їх. В нас, правда, всього 3-4 перекладачі, і це дуже мало, навантаження велике у них. Але нічого, справляємося. І застосунок оцей, що запустили зараз, допомагає дуже.
Олена говорить про мобільний застосунок, який розробило Українське товариство глухих. Це сервіс, у якому 24 на 7 у форматі відео-дзвінків працюють перекладачі жестової мови. Коли людині з вадами слуху потрібна допомога, він може просто з місця зателефонувати перекладачу, і той, через екран телефону, надасть всю допомогу. Олена пояснює: жестова мова не має ані родів, ані звичних нам правил словотворення. Деякі жести можуть бути сталою конструкцією, ледь не цілим реченням. Тож просто писати текстом глухим – складно, а чуючим – ще складніше це зрозуміти. Тому саме жестова мова, хоча б в онлайн-форматі, через телефони – найзручніший варіант.
І Дмитро – підтверджує це. Та додає: з усім можна вопратись, до всього звикнути, адаптуватись та знайти якісь речі, які покращать життя і зроблять його зручнішим. Попри війну, він залишається соціально активним: організовує зустрічі для нечуючих, проводить невеликі екскурсії містом, бо добре знає його історію, і навіть водить на прогулянки внутрішньо переміщених людей. Каже, що саме спільність і підтримка допомагають не замикатися у страху. Найбільш потрібна просто людяність і трошки більше поваги.
Він каже: хочеться, щоб ставилися з розумінням і спокійно. Щоб не махали руками на нас, коли ми телефон їм показуємо, бо там же написано, що нам треба. Хочеться щоб не робили вигляд, що не бачать нас, чи не розуміють наших потреб. Бо він стикається з таким. В лікарнях таке буває в нього, у пенсійному фонді. От так, він говорить, просто хочеться, щоб з повагою до нас – перекладає Олена. – І тоді точно з усім впораємось. І з війною – теж.
Анастасія Лоцман
Джерело: 061.ua
