«Пережити можна все, але для цього треба знати, що саме ти переживаєш. Коли є невизначеність, ти не можеш собі дозволити жити далі, постійно знаходишся в очікуванні, але не знаєш в очікуванні чого. Твоє життя ніби поставлене паузу: ти живеш спогадами про минуле і мріями про майбутнє».
Це слова жінок, які вже кілька років «стоять на паузі». За цей час, у них зʼявився так званий «синдром відкладеного щастя». Вони відклали «на потім» своє життя і живуть в очікуванні своїх коханих, які на початку великої війни долучились до війська та в один день перестали відповідати на дзвінки, писати листи. Хтось – потрапив в полон, хтось – зник безвісти.
Знайти рідні душі
З нашими співрозмовницями ми познайомились завдяки проєкту "Коханий, я живу!". Його керівниця – запоріжанка Ярина Геращенко. Проєкт розпочався з групових занять для дружин загиблих захисників. Потім додалися групи та супроводження родин зниклих безвісті та родин полонених "Між двома світами" і група для мам загиблих "Ти в серці". За три роки проєкт "виріс" з маленьких груп до великої спільноти з назвою "Коханий, я живу!». Учасниці говорять, що за цей час стали одна одній близькими подругами.
Деяких жінок ми зустрічали на щотижневих акціях «Не мовчи – полон вбиває», які щосуботи проходять на підтримку полонених та зниклих безвісти. Журналісти 061 неодноразово висвітлювали їх. Та цього разу ми вирішили поговорити з учасницями про їхній стан, переживання, про те, як їм вдається триматися.
Разом з ними ми згадували ті миті, коли вони були щасливі, дозволили собі сльози, говорячи про біль, з яким живуть і проговорили слова, які б вони хотіли, щоби почули їхні кохані.
Фото, яке подарувало надію
30-річна Віра виходить на акції з плакатом, на якому написано «Обіймаю серцем крізь тишу», поруч – фото чоловіка. Вони разом, як каже Віра половину її життя.
«Так, я півжиття разом зі своїм чоловіком. Ми познайомились, коли мені було 14-ть (за місяць 15 виповнилось). Я була у 9 класі. Ми не навчались разом, познайомились на танцях. Я займалась бальними танцями і він привів молодшого брата, щоб він записався, але той не схотів. Пізніше він сказав, що закохався в мене з першого погляду та попросив у своєї мами, щоб на танці його записали замість брата. Так ми і познайомились. Правда, тоді я ще мала була і на хлопців взагалі не дивилась. Але потім, памʼятаю цей момент, він почав мені подобатися. У кожного з нас був свій танцювальний партнер, ми просто у вільний час спілкувались, дружили і з часом почали зустрічатись. В 2019 році ми одружились, вінчалися. І от ми разом 15 років», – згадує жінка.
Коли почалася війна, чоловік одразу сказав, що піде на фронт. Прийшов до військкомату, але його не взяли. Мовляв, поки всі підрозділи сформовані і попросили чекати дзвінка, якщо потреба буде.
«Я поїхала до своєї сестри в Польщу. Це був початок березня, а чоловік, як виявилось, продовжував ходити до військкомату. І от одного дня він мені пише: “Маленькая (він так мене називає), ти не переживай, але мене беруть”. Я одразу зібралася і приїхала додому. Встигла побачити його», – говорить.
Кілька разів Віра навіть приїздила до чоловіка на позиції, але потім його підрозділ перекинули на Донецький напрямок. З міркувань безпеки ми не називаємо його імʼя та прізвище, але з дозволу Віри, кажемо позивний – «Слон». Чоловік служив у складі 53-ї механізованої бригади ім. Володимира Мономаха. Бій, після якого звʼязок з ним обірвався, стався в Покровському районі, селі Тоненьке.
«Тоді ворог штурмував. Наші частково відступили, хтось – загинув, хтось – зник. Напередодні мені наснився сон, що чоловік мені каже: “маленькая, я так втомився”. Передчуття у мене було не добре», – згадує Віра.
Аж раптом дзвінок, телефонував невідомий номер. Дзвонив представник ТЦК, сказав, що треба зустрітись. Вже за кілька годин він приїхав аби вручити сповіщення, що чоловік зник безвісти.
«Пізніше, один з побратимів сказав мені, що доходив до позицій, де був мій чоловік разом з групою і там не було нікого, але була зруйнована будівля. Хлопці мені сказали, що або він в полоні, або під тією будівлею», – говорить жінка.
Відтоді пройшло два роки. Віра буквально одразу розпочала пошуки.
«Дуже важко не знати правду. Краще правда, якою б вона не була, ніж ось ця невідомість. Вже два роки, як не живу. Точніше, я живу минулим – спогадами з ним, про нього і мріями про майбутнє, що він повернеться і в нас буде спільне життя, буде «далі». А зараз – я просто існую і знаходжусь в постійному пошуку, постійно пишу купу звернень в різні структури, постійно отримую однакові відповіді. Різні пошукові Телеграм-канали моніторю: день починається з перегляду фото і прізвищ. Вдень – те саме і ввечері також. Мені важко не знати правду. Я не можу так жити, не можу планувати», – додає співрозмовниця.
Віру постійно підтримує її мама та побратими чоловіка. Вона зізнається, що спочатку було дуже погано, але потім зрозуміла – якщо вона буде не в ресурсі, то не зможе допомогти чоловіку, коли він повернеться додому.
Жінка почала прислухатись до себе і спробувала повернути себе до життя. На це пішло 13 місяців.
«13 місяців пішло на те, щоби я відчула, що нарешті в ресурсі. Потім у мене виникло питання, а як я маю допомогти чоловіку? Що треба робити? Так я знайшла сторінку проєкту «Між двома світами”. Там був набір в групу безвісти зниклих, я заповнила анкету, пішла на групове заняття. Тоді для себе вирішила, що спробую і якщо мені буде не ок, то ходити не буду», – говорить Віра і додає, що спілкування з дівчатами їй пішло на користь.
Одного разу, під час перегляду Телеграм-каналів, вона знайшла фото, на якому побачила свого чоловіка. Фото було одне і не чітке, але Віра каже, що відчула – на ньому її «Слон».
Офіційного підтвердження того, що чоловік в полоні, наразі немає. Він все ще перебуває в статусі «безвісти зниклий».
«Я всім кажу, що треба вірити. Дівчата ж кажуть, що моя віра настільки сильна, що може стіни ламати», – говорить.
Чотири роки замість чотирьох місяців
Нареченого другої співрозмовниці – Катерини Терещенко, кілька разів «ховали», потім він був зниклим безвісти, а з рештою виявилось, що чоловік перебуває в полоні.
Іван і Катерина познайомились в Харкові. Вона – навчалась на медсестру, а він – вчився у військовій академії. У 2021 році після закінчення академії пара переїхала до Запоріжжя. Іван зробив пропозицію Катерині. Весілля планували справити у 2022-му.
«15 грудня 2021 року Івана відправили в зону ООС. Мав бути там три місяці, але почалась війна і їхній підрозділ перекинули до Маріуполя. Він служив в Нацгвардії, військовій частині 3029, яка зараз має назву Кара-Даг», – розповідає Катя.
Жінка згадує, як побратими чоловіка вважали його загиблим, бо була інформація, що його нібито вбив ворожий снайпер. Але то виявилося помилкою. Потім він рахувався безвісти зниклий, бо більше 15 діб він не виходив на зв'язок. Пройшов місяць і Іван подзвонив.
«Виявилось, що він був на заводі Ілліча, брав участь у вуличних боях. Він подзвонив о першій ночі, повідомив що йдуть на штурм, а потім з новин я дізналася, що вони проривались на «Азовсталь». Багато тоді хлопців загинуло. Дзвонив зі свого телефону. Скинув навіть пару фото. Він сказав, що все добре. Хоча у них не було ні їжі, ні медикаментів – нічого не було. А потім був, як нам сказали, “почесний” полон. Буквально перед ним Іван ще раз вийшов на звʼязок. Ми говорили хвилин 10. Він просив, щоб дочекалася. А ще казав, що у нас весілля «на носі». Сказав, що вони виходять в полон, що це 3-4 місяці і потім їм обіцяли, що вони повернуться. Казав: головне – дочекайся», – згадує.
Під час виходу з «Азовсталі» на місці був присутній «Червоний Хрест». Хлопці заповнили анкету, в якій Іван вказав номери мами і Катерини. З травня 2022 року чоловік офіційно має статус полоненого. Він перебуває у Волгоградській області. При зрості 192 см важить лише 60 кг. Побратими прозвали його «Монах». Про все це Катя знає від чоловіків, які були в полоні з її чоловіком та вже звільнені.
Катя згадала, як коханий подзвонив серед ночі. Побачила невідомий номер і відчула, що це він. Тоді Іван попросив її виїхати із Запоріжжя. На три місяці вона поїхала до батьків, але потім не витримала і повернулась.
«Через те, що ми не розписані, я не маю можливості самостійно робити певні запити до різних структур, які займаються полоненими. Прошу маму Івана. Вона пише, а я вже отримую. Більша частина цієї боротьби за нього лягла на мене… документи, звернення, зустрічі, акції. Мамі тяжко і тому все я роблю. Але якщо не я, то про нього ніхто нагадувати не буде», – каже.
Вона зізнається, що відчуває себе порожньою. Спочатку дуже сильно себе винила за те, що може ходити вулицями міста, їсти, жити. Вона була у пригніченому стані, поки в 2022 році випадково не познайомилась з дружиною колишнього полоненого.
«В Запоріжжі нікого взагалі не знала, життя з чистого листа починала. І зʼявилися люди, які мене повернули до життя. Взяла себе в руки. Зараз я адмініструю сторінку в соцмережах присвячену полоненим. Коли я роблю відео з акцій і бачу, як воно йде далі, то відчуваю, що не дарма все», – говорить Катерина.
У той же час вона додає, що дуже болісно переживає обміни, адже дуже хоче побачити в списках рідне прізвище та, на жаль, дива не стається.
«Не буду ілюзіями жити, бо дуже боляче. З його частини повернулось 6 офіцерів, ще 3 – в полоні і він є серед цих трьох», – додає.
Страх залишитись назавжди в статусі невизначеності
Вже майже два роки живе в режимі «50% на 50%» художниця, фотографка Наталі Норка. Її коханий – Олег Карпенко (позивний «Міккі») зник під час виконання бойового завдання на Донеччині.
Пара познайомилась у 2011 році в Криму (Наталія народилась та жила у Тарханкуті). Якийсь час вони їздили один до одного на вихідні, а з лютого 2012-го – жінка переїхала до Запоріжжя. Коли почалась повномасштабна війна, Олег працював на одному із запорізьких підприємств та вирішив, що має стати на захист країни. Був прикомандирований до 79-ої бригади.
«Штурмовики. Вони були у населеному пункті Новомихайлівка. Зник разом з побратимами. Їхню позицію розбили дронами. Через військову частину нічого дізнатися не вдалось. Побратими розповідали, що хлопці через обстріл змушені були зібратись на одній позиції, де був підвал. П@дари почали їх бити. Хлопців засипало, плити завалило. Потім на позиції зайшов ворог, але наша штурмова група їх вибила. Хлопці кажуть, що чули голоси з-під плит, кинули води, але закріпитись там не могли, бо було дуже багато дронів і тому змушені були відійти. Багато суперечливої інформації. 24 квітня 2024 року це сталося. Я позбавлена можливості щось робити, бо я не дружина, а він – не підтверджений в статусі полоненого. Зараз триває судовий процес щодо встановлення родинного зв’язку. У нас є чат, в якому 12 людей – це сестри, мами, дружини, кохані. Одна з нас дочекалася … під час обміну повернули тіло її чоловіка. Всі інші – чекаємо. Я працюю з психологами, дуже важко переживаю все. Пережити можна все, але треба знати, що саме ти переживаєш, а коли ситуація невизначена – ти не можеш собі дозволити жити далі, ти в очікуванні, але невідомого чого. Я намагаюся бути «50 на 50». Це, як кажуть психологи, коли ти маєш бути готовий, як до гарної новини, так і поганої», – розповідає Наталі.
«Звернутись до психолога важко?», – питаю.
«Залежно від того, в якому ти стані. Якщо є люди, які можуть тебе підтримати і вивести зі стану «мінус» хоча б в «нуль», то це вже непогано. Мені не подобається, коли мені кажуть «ой я тебе розумію», а я ж знаю, що насправді – ні. Треба знати, що є слова і фрази, які не можна казати», – говорить.
Наталія зізнається, що після того, як доєдналась до проєкту «Між двома світами», не пропустила жодної зустрічі групи. Додає: якщо кудись кличуть, то обовʼязково їде.
Раніше вона писала картини маслом, після зникнення Олега – перейшла на фото. Говорить, що зараз відчуває потребу у спілкуванні.
«Уявімо, що є можливість щось сказати коханому. Щоб це було?», – питаю.
«Я б сказала йому: «Яку ти слабку зробив з мене» (і посміхається). Він все робив за мене і за нас. Як кажуть, я була як у Бога за пазухою. Знаю, що він би посміявся і сказав, що він хороший у мене. Насправді, я б сказала «дякую за те, що мені було так добре з тобою». Хороші стосунки – це терапія. Я кожному бажаю зустріти таку людину, з якою буде настільки класно, що проблеми неважливі. Олег бачив людей і завжди казав, що ось люди з моєї «корзинки», – відповідає і на її обличчі крізь сльози з’являється посмішка.
Наталі прийшла на зустріч з подружкою, яка також чекає на чоловіка і про нього так само нічого невідомо.
«Найгірше – невідомість, найгірше – залишитись назавжди в статусі невизначеності. Ми не дозволяємо собі жити далі. От повернеться чоловік з полону, а його рідна людина … з іншим живе. Він в полоні вижив, а я тут не дочекалася? Це ж зрада виходить чи навіть гірше. Ми стоїмо на паузі. У мене немає ріднішою людини за нього. Зараз розумію, що ми жили тоді і не розуміли, що були щасливі. А зараз я живу спогадами, у мене є моменти щастя і вони мене тримають», – каже ще одна учасниця проєкту.
Всі дівчата займалися з психологинею Вікторією Геращенко. Вона є і авторкою проєкту «Коханий, я живу», спеціалізується саме на воєнній травмі. Говорить, що є люди, які не звикли просити про допомогу, а тим більше, не звикли звертатись до психолога. Для них це наче «про ненормальність», «хворобу голови». Але ж насправді, це не так. Вікторія пояснює, що немає одного стандартного підходу, який би можна було застосовувати для всіх і не має одного “сценарію”, за яким можна витягнути з депресії людей, що переживають втрату.
«У кожної людини своя історія втрати, хтось не стикався з втратами раніше взагалі і вперше такий досвід переживає. У кожного свій емоційний фон, захисні барʼєри, свої переконання, як горювати. Звичайно, всі жінки були у великому сумі, розпачі, особливо – ті чиї родичі зниклі безвісти. Емоційний стан був дуже важкий, але вони впорались», – говорить Вікторія.
Вона працює також з військовими, а також тим, хто вже поховав близьких.
Фото надані героїнями матеріалу
Джерело: 061.ua
