Майже щодня правоохоронці гарнізону запорізької поліції отримують поранення, як на бойових позиціях, так і безпосередньо під час виконання службових завдань у місті Запоріжжі. За час повномасштабного вторгнення загинули 42 правоохоронця, ще 360 – зазнали поранень.
На знак вшанування пам’яті загиблих, за участю їхніх близьких та рідних, в місті проводять різні заходи.
Як пережити втрату близької людини і жити далі? Про це журналісти 061 говорили з родинами загиблих на фронті правоохоронців.
Півжиття разом, а в пам'яті – назавжди
32-річна Вікторія Загребельная є дружиною загиблого бійця стрілецького батальйону Олексія Загребельного. Її чоловік загинув девʼять місяців тому – 3 жовтня 2025 року.
Олексія у війську знали, як бійця із позивним “Лексус”. Вікторія каже, що так його називали ще зі шкільних років. Чоловік був життєрадісний, позитивний, завжди був за правду, честь і повагу.
“Він горів своєю справою, до батальйону приєднався добровільно ще у 2023 році, коли тільки формувався підрозділ», – говорить.
На питання, чи підтримувала вона його рішення, каже, вибору не було.
«Він мій чоловік і це його рішення. Мені, як дружині, треба підтримувати, чекати вдома, створювати затишок, піднімати дитину. Війна стосується кожного, він хотів бути у підрозділі – ми створили йому тил”, – розповідає жінка.
Вони познайомилися у Дніпропетровській області, в селі Солоне – звідти родом Олексій. Вікторії тоді було 16 років і вона приїхала до родичів на канікули.
“Ми зростали разом, ми вчилися один в одного, ми вчили одне одного, ми вчилися жити разом. Ми 13 років були у шлюбі. Ми були опорою один для одного. Нам казали, що ми як близнюки: він на рибалку – я з ним, я пельмені ліплю – він зі мною”, – розповідає жінка і додає, якби зараз була б можливість щось сказати чоловіку, то це були б слова вдячності.
“Я б сказала йому “дякую” за те, що я з ним прожила половину свого життя. Ми познайомились, коли мені було 16, у мої 32 – його не стало. Йому було 39 років”, – додає співрозмовниця.
Олексій ніколи не засмучувався. У нього не було поганих днів, він завжди був на позитиві. Втім, він розумів, що на війні з ним може щось статися і тоді їй доведеться самостійно виховувати їхнього сина (хлопцю зараз 13 років).
“Чоловік мені казав, що якщо що, то я маю бути сильною. Він мене готував до цього. Він казав: “ти можеш, ти встоїш, ти сильна, ти мужніша за деяких чоловіків”. Це були його слова протягом останнього місяця перед загибеллю”, – ділиться вона.
2 жовтня об 00:00 ночі Вікторія і Олексій поговорили по телефону. Наступного дня він мав приїхати додому, планував ремонтувати авто. Але… о 00:30 він загинув. Його вбив “шахед”.
“Масова атака була. Разом з побратимами вони були на тимчасовому місці дислокації. Прилетіло 3 чи 4 “шахеди” і вони допомагали місцевому населенню. Олексія осколками поранило, він загинув”, – розповідає Вікторія.
Їхньому сину довелось швидко подорослішати, він став справжньою опорою для неї, вона ж – зробила все, аби він пишався своїм батьком.
“Я не мала права здатися. Для сина в першу чергу. У нього є я і я єдина, хто може його далі піднімати. Якщо я здамся, то що буде з дитиною? Я не мала права умовно лягти и лежати. Я швидко повернулась до соціуму. Соціум мені допоміг. Я працюю в кав’ярні, але кожен вечір був зі сльозами на очах. Так, ти розумієш, що чоловіка вже півтора останніх роки вдома і не було можна сказати, але ти знаєш, що ось-ось він приїде. Мав би приїхати… Намагалась просто не замкнутись в собі, ходила на роботу, дитина – до школи і так потихеньку виходила з цього важкого стану. Звичайно, бувають дні, коли накриває і дуже погано, але життя змушує йти вперед. Жінкам не можна зачинятись в собі, треба шукати сенс в цьому житті, будь-який”, – говорить.
“Ваш сенс це син?”
“Так. Я говорила собі, що не можу зупинитись, мені не можна здатися, я маю підняти дитину за двох. Я маю йти вперед і шанувати пам'ять чоловіка, щоб дитина ним пишалась”.
Вікторія додає, що для кожної людини, яка пережила втрату, шлях відновлення свій.
“Але важливо бути в соціумі, виходити, спілкуватись. Хоча я уникала тих, хто на мене дивиться зі скорботою. Я виходила туди, де не знають мою історію, де ніхто не дивився на мене зі сльозами на очах. Мої близькі люди були завжди поруч”, – завершує розмову.
Не маємо права марнувати життя
Начальник ГУНП в Запорізькій області Артем Кисько каже, що пам’ять про загиблих поліцейських має бути національною памʼяттю, а вшанування – має бути комплексним. МВС створило книгу пам’яті, де детально описується життєвий шлях загиблих правоохоронців.
“Маємо памʼятати щодня про них, виконуючи свої обовʼязки. Вони віддали свої життя, але їхнє життя продовжується в наших справах”, – каже Кисько.
8 квітня 2024 року на Оріхівському напрямку, у селі Новоданилівка під час артилерійського обстрілу загинув лейтенант поліції, боєць батальйону поліції особливого призначення Артем Ткаченко. Йому назавжди 28 років і він назавжди в строю.
Мати Артема, Алла говорить, що досі не оговталась після смерті сина.
«Це все дуже тяжко», – каже жінка.
«Розумом все розумієш, а сердце – відмовляється. У нас одна дитина… Та, якби і не один син був, то все одно це важко пережити. Є люди, у яких п'ятеро дітей і якщо вони втрачають одного, то не менше горе відчувають, ніж ми», – каже батько Артема, Олександр.
Чоловік розповідає, що Артем був в складі антидронової групи і знаходились на позиціях 128 гірсько-штурмової бригади, яка боронить Запорізьку область і працювали разом.
«Вони потрапили під артилерійський обстріл. Він почався десь близько 16-ої години, почали летіти БпЛА, які коригувати вогонь артилерії по наших позиціях. Артем разом з побратимами вийшли робити свою роботу – збивати дрони і потрапили під артобстріл. Артем загинув на місці, його напарник був поранений і потім евакуйований. Він лікувався тривалий час і зараз в строю», – розповідає про останній бій сина батько.
Жодних передчуттів того, що станеться щось погане, у батьків не було. Про смерть Артема їм повідомили пізно ввечері, потім приїхав і командир.
«Будь-яка згадка про нашу дитину, нашого сина – нам важлива. Неважливо, що саме це буде – жетон на дереві пам'яті, посаджене живе дерево, подяки, посмертні нагороди – все це для нас важливо. Крім пам'яті про нашого сина у нас нічого не залишилось», – каже батько загиблого бійця.
Він додає, що триматися вдається завдяки взаємопорозумінню, підтримці.
«Ми один одного тримаємо. Дякувати Богу, що ми є один у одного. Побратими Артема дуже допомагають – приїжджають до нас на всі свята, навідують так би мовити, його друзі стали нашими. Вони самі кажуть, що ми їм стали вже близькими», – говорять батьки Артема.
Згадка про сина викликає на їхніх обличчях теплу посмішку. Пані Алла говорить, що так було завжди.
“Ми переживали, що він воює, а він нас підбадьорював і казав, що все буде добре, мовляв, ми Запоріжжя не віддамо”, – говорить співрозмовниця.
Олександр зізнається, що психологи попереджали їх, що не треба перетворю квартиру, де жив син, на музей.
“У нас є куточок з його особистими речами, фотографіями, нагородами. Іншим батькам, які так само втратили дітей, я би радив думати про те, що наші діти, близькі віддали життя за нас. Нашому Артему було 28 років, до дня народження місяць не дожив. Він віддав життя заради нас і ми не маємо права марнувати своє життя, витрачати його і у забуття падати. Треба робити добрі вчинки”, – сказав на завершення розмови Олександр.
Джерело: 061.ua
