Ще вчора вони відганяли від себе думки про те, щоби залишити дім та виїхати, узявши із собою в нове життя мінімум речей або і взагалі без нічого. Але в одну мить ситуація змінюється – нервова система більше не витримує вибухів та постійного відчуття, що наступний дрон чи КАБ прилетить в твій дім. Коли бажання вижити стає сильнішим за страх, вони наважуються подзвонити правоохоронцям та попросять вивезти їх в більш безпечне місце.
Евакуаційні бригади поліції евакуюють людей з громад, які ворог обстрілює з усього що має. У той же час правоохоронці розповідають безліч історії, як ті, кого вони вивозили, ризикуючи життям, повертаються додому.
«Подружжя вирішило повернутись в село. Курей покормити… їхали на «Жигулях». Ворог їх помітив і почав полювати. Вона – «200», він – «300». Питаємо у нього, ну і чи воно було того варте? А він ніяк не може зрозуміти, як так вийшло, що дрон їх наздогнав. Каже: «ну я ж їхав зі швидкістю 80 км». І таких історій …», – говорять правоохоронці.
Наприкінці тижня евакуаційна бригада спільно з капеланським патрулем вивозила людей із Запорізького району.
Журналісти 061 працювали разом з ними. Далі в нашому репортажі.
ПОКИ КАБ НЕ ВПАДЕ, НІХТО ВИЇХАТИ НЕ НАВАЖИТЬСЯ
У пʼятницю, 31 липня один з екіпажів вивіз 9 людей з трьох сіл. Одна з заявок була від жінки з села Ясна Поляна.
«Вчора (30 липня) на територію домогосподарства бабусі з Ясної Поляни впав КАБ. З бабусею все добре, вона не постраждала. Вона подзвонила і попросила, щоби ми її вивезли. Ми зв’язалися з її дітьми», – старша інспекторка ювенальної превенції Юлія Никоненко.
Жінку забрали і відправили до Запоріжжя.
Найвіддаленішою точкою евакуації в цей день було село Новоіванівка. Звідти вивозили жінку з чотирма неповнолітніми дітьми. Вони проживали в жахливих умовах, у них не було світла.
Крім того, було евакуйовано матір з сином, який має інвалідність. Ще один дідусь похилого віку виїхав з села Таврійське.
«На даний час з цих населених пунктів примусової евакуації немає, але ситуація там наразі вкрай небезпечна. Дуже сильно зросла кількість обстрілів ворожими БпЛА типу «Молнія», fpv, часто бʼє застосовує ворог КАБи. До нас звертаються люди з проханням допомогти їм виїхати і ми негайно виїжджаємо. Окрім цього, постійно проводимо роз’яснювальні бесіди аби місцеві жителі знали, куди їм звернутися у разі, якщо їм треба допомога», – розповідає Юлія.
На шляху евакуаційної групи був помічений так званий "ждун", але, на щастя, всі добре. Була також дронова активність у Комишувасі, тож людей забирали у безпечне місце і вже звідти їх забрав капеланський патруль, який доставив людей до Запоріжжя у транзитний центр.
НЕВИДИМІ ЛЮДИ
І от капеланський патруль заїжджає у двір транзитного центру. Ще кілька кроків (фізичних і на рівні законодавства) і люди отримають статус ВПО.
На перший погляд може здатися, що в транзитному центрі немає людей. Втім, за день сюди приїжджають в середньому 50 -100 людей.
«У нас не буває менше ніж 50 осіб на день. Зараз найбільше людей виїжджають з Новомиколаївської та Комишуваської громад. Змінюються громади, а не кількість людей. Як тільки в якійсь громаді посилюються обстріли, то звідти починають виїжджати люди, а з інших – навпаки зменшується», – розповідає заступниця начальника управління соціальних гарантій державної соціальної допомоги — начальник відділу у Департаменті соціального захисту населення Запорізької ОДА Анна Лихоніна.
Транзитний центр створений на базі комунального геріатричного пансіонату і розпочав свою роботу 20 листопада 2025 року. Станом на сьогодні, через цей транзитний центр пройшло 10 970 людей. Це перша точка на шляху евакуації.
Враховуючи те, що Запорізька область зараз не приймає ВПО, а є такою, що сама проводить евакуацію, то цифра в майже 11 тисяч насправді є доволі значною.
«У нас не дублюється жодна організація. В центрі представлений державний сектор – це департамент соцзахисту міста та області, Пенсійний фонд, центр зайнятості, міграційна служба, представники банку, адже чимало людей, що приїжджають до нас не мають відкритих рахунків в банках і не можуть отримати будь-які виплати на картку. Благодійний сектор – «Право на захист», «Проліска», «Схід SOS», «Артак», «Відповідальні громадяни», «Посмішка», тощо. У нас можна відновити документи, отримати юридичну консультація, продуктові та гігієнічні набори, павербанки, ліхтарики. Якщо це перша евакуація і людина не мала довідки ВПО, то ми допомагаємо все оформити, підшукати житло в місцях тимчасового проживання і відправити туди», – пояснює Анна.
Є родини, які залишаються в центрі на тривалий час. Лихоніна пояснює, це як правило, дуже важкі ситуації з документами.
«На вирішення питань іноді може піти навіть кілька місяців. Це стосується наприклад історій, коли людина не отримала у 1991 році паспорт України», – починає говорити посадовиця.
«Не як таке може бути? Невже є такі випадки?», – запитуємо.
«У нас було 12 таких випадків. Люди жили з радянськими паспортами. Це проблема, на вирішення якої треба багато часу. Треба встановити громадянство, свідки… Цих людей в українському законодавстві не видно. Вони не отримували ніякої допомоги», – відповідає Анна.
ПЕРША ЗУПИНКА «ТРАНЗИТНИЙ ЦЕНТР»
75-річна пані Лідія виїхала з Юрківки, Таврійської громади. Розповідає, що в селі народилась і прожила все життя. Працювала дояркою. Вона не уявляє свого життя без роботи. Попри те, що зараз пересувається на колісному кріслі, примудряється і город садити, і їсти готувати.
Чоловік Лідії помер на початку війни – 13 квітня 2022 року, а вже за три місяці з нею самою сталася біда.
«18 липня 2022 року снаряд зруйнував мою хату. Я побігла до сусідів, заховатися і там мене поранило. Впала якась труба і мені ногу одрубило, сусідів важко поранило. Але всі живі лишились. Мене спочатку відвезли у воєнний госпіталь, там стабілізували і відправили до Запоріжжя в лікарню. Зробили операцію з ампутації. Довго не могла звикнути, що її більше немає. Син прийшов в лікарню, а я його не впізнала», – розповіла Валентина.
Зараз зʼясувалось, що у неї не оформлена інвалідність.
«У виписці з лікарні написано, що у мене загальне захворювання. Уявіть. Ось таке написали. Тепер доказати треба. Слава Богу, що у мене була виписка від військових, які мене тоді врятували», – говорить.
Тоді, у 2022-му вона вирішила повернутись в село. Пояснює, що по ньому не так гатили. Вона посадила город. Сама. Виростила картоплю, цибулю. Приловчилась вже. Але в один день мені дуже погано стало, тиск піднявся сильно. Виїхала собачку покормити і наче хвилею мене понесло і далі не памʼятає нічого. Сусіди побачили і надали допомогу домедичну.
«Тепер в селі страшне, що робиться. Вже побило всіх. Там душ 5 лишилось», – важко звикає.
Вона дуже б хотіла залишитись у транзитному центрі. Пояснює, що в гуртожитку не зможе, родичі всі переселенці і точно не зможуть її прихистити. Зараз вона чекає на протезування. Потім буде вчитися ходити. Вже навіть має ходунці.
«Без роботи важко. Вдома звикла постійно щось робити. Всі дивувались, а я сама багато робила і їсти варила», – додає.
В одній з кімнат транзитного центру вже скоро два тижні як живе подружжя з села Славне (колишній Оріхівський район). Виїхали 21 липня. Пані Валентина розповідає, що колись вони з чоловіком Миколою жили у Запоріжжя, на Набережній у них була квартира, але потім переїхали в село, до батьків чоловіка. Квартиру продали. В селі садили город, господарство мали.
Два місяці тому Микола втікав від ворожого дрону.
«Пішов до хлопця з села попросити прополоти город. Назад йшов по трасі, там стояла машина розбита. Чоловік почув, що летить дрон. Каже, відійшов в сторону. Озирнувся, а дрон почав знижуватись і до машини летів. Чоловік побіг і його вибуховою хвилею відкинуло, десь метрів на 30. Він упав. Скільки він лежав там – не знає. Я його чекала і вже нервувати почала. Прийшов додому покорьожений. Питаю у нього, що сталося і він розказав. Говорить, що дуже злякався, тікав. Спина синя, рука синя, але в лікарню не захотів їхати», – розповіла Валентина.
Наступного дня вони з сусідкою пішли на те місце. Кроками порахували, що чоловік відкинуло метрів на 30. Та машина, по якій бив дрон, вже давно розбита і ніхто й подумати не міг, що туди прилетить знову.
Людям дозволили залишитись в центрі і разом з тим волонтери допомагають підшукати їм місце для проживання.
«В гуртожиток не хочемо, може пансіонат якийсь знайдемо. Мені 66 років, а чоловіку – 69. Ми перший раз виїхали, статусу ВПО не було у нас ніколи. Страшно життя прожити і все залишити. Перші два дні я просто постійно плакала», – каже Валентина.
Люди ще не знаю, де саме будуть жити. Вірять, що колись зможуть повернутися додому, хоча розуміють, що дому вже немає.
Джерело: 061.ua
